Запорозька Січ

Українське козацтво
Війська Запорозьке Городове Низове Реєстрове Донці Азовське Банатське Буджацьке Бузьке Головне Донське Дунайське Задунайське Кубанське Чорноморське
Старшина Козацькі гетьмани Генеральна старшина Полкова старшина Сотенна старшина Полковник Отаман Сотник
Клейноди Булава Бунчук Гармати Герб Значок Каламар Корогва Литаври Печатка Пірнач Сурми
Визначні кампанії Хотинська битва Смоленська війна Польсько-козацькі війни Конотопська битва Війна Священної ліги Північна війна
Одяг Запорозький стрій Вільчура Жупан Кафтан Кунтуш Черкеска Шаровари
Зброя Мушкет Рогатина Самопал Шабля
Інше Запорозька Січ
Категорія Портал

Запоро́зька Сі́ч (або Запорі́зька Сі́ч) — укріплений осередок нереєстрового Війська Запорозького другої половини XVI — кінця XVIII століття з дислокацією за порогами Дніпра. З часу офіційного літописання збереглися відомості про сім Запорозьких Січей. На відміну від реєстрових та «гетьманців» щодо запорожців також вживається термін Військо Запорозьке Низове.

Запорозькі Січі

Першою літописною Січчю є Томаківська — саме про цей острів, на котрому на той час ще розміщувався лише уход, писав Мартин Бельський :

здавна на ньому низові козаки мешкають, яко ж їм стоїть за найміцніший замок

.

Достовірний опис Томаківки вже з укріпленням та козацькою радою поч. 80-х р. XVI ст. подав Бартош Папроцький котрий розповів про поїздку на Запорожжя польського шляхтича Самійла Зборовського. До першої половини 80-х відносяться й перші згадки про дерев'яні січові укріплення — засіки що їх будували козаки. Секретар папського нунція в Польші Карло Гамберіні 1584 р. сповіщав :

«Дерева там багато і вони (козаки) так уміють боронити себе засіками що й зимою, як Дніпро змерзне, не бояться ніякого ворога, для більшої певності вирубають навколо лід»

Хортицька теорія

Частина істориків вказувала як на засновника нібито «першої Хортицької січі» Дмитра Вишневецького. Аргументи проти цієї версії наступні:

— Історичні джерела фіксують збудову не «січі» а «замку»

— По-друге Вишневецький був одноосібним володарем а не обраним отаманом

— Тогочасні хроністи серед вояків Байди козаків майже не згадують

— Один з листів Сигізмунда до Вишневецького свідчить у тому числі про антикозацьку спрямованість фортеці.

Хронологія

Місця розташування Запорозьких січей

Протягом існування Війська Низового його осередками у різний час були 7 Запорозьких січей:

• Томаківська (80-ті роки XVI ст. — 1593)
• Базавлуцька (1593–1638)
• Микитинська (1639–1652)
• Чортомлицька (1652–1709)
• Кам'янська (1709–1711, 1730–1734)
• Олешківська (1711–1728)
• Нова Січ (1734–1775)

Устрій

Козацька рада на Січі (Тимофій Калинський, гравюра з «Літописної оповіді про Малу Росію та її народ і козаків узагалі» О.Рігельмана, кінець 18 століття).

Запорозька Січ була обведена високими валами з частоколом і зрубами, на які ставилися гармати. Між валами була широка площа, на краю якої стояли курені — казарми, де мешкали запорожці. Козацька залога на Січі, що звалася також кошем, нараховувала кілька тисяч (іноді її чисельність доходила до 10 тис.) озброєних козаків. На площі містилася церква, будинки старшини, школа, господарські та військові споруди. Січова церква і духовенство перебували під зверхністю Києво-Межигірської архимандрії. Площа біля церкви була центром суспільно-політичного життя Запорозької Січі, де відбувалися Січові ради тощо. Поза валами був Січовий базар, куди приїжджали купці зі своїми товарами. Січовики продавали тут продукти своєї праці — рибальства і мисливства. На Січі не було ні феодальної власності на землю, ні кріпосництва. На Запоріжжі панував не феодальний примус, а принцип найму. Панівну верству Запорозької Січі становили не феодали як привілейований стан, а власники рибних промислів, багаті скотарі й торговці, а пізніше, в міру розвитку землеробства та інших галузей господарства — власники великих зимівників, водяних млинів, чумацьких валок тощо.

Печатки Війська Запорізького Низового та його паланок(XVIII ст.)

Цим багатіям протистояла голота — маса бідняків, позбавлених засобів виробництва і власного житла. Між цими двома протилежними класовими групами стояв прошарок дрібних власників. Із середовища багатого козацтва виходила правляча верхівка — старшина, яка зосереджувала у своїх руках адміністративну владу і судову, керувала військом і розпоряджалася фінансами. Вона представляла Запорозьку Січ у зносинах із зовнішнім світом. Усю старшину обирали на військовій козацькій раді, причому у виборах мало право брати участь усе козацтво. Однак, попри це, заможна верхівка в більшості випадків добивалася вигідних для себе ухвал козацької ради. Відзначаючи специфічні риси політичної організації запорозького козацтва, Січ називають «козацькою республікою». Запорозькі козаки становили товариство — громаду, яка поділялася на курені. Найвищим органом влади на Січі була військова козацька рада, в якій брали участь усі козаки. Рада обирала кошового отамана, козацьку старшину, спільно вирішувала найважливіші питання. На Запорозькій Січі діяв козацький військовий суд, який нещадно карав за вбивство товариша, крадіжки у побратимів. Каралися також приведення у Січ жінок, пияцтво під час походів, кривда жінки, зухвалість до начальства тощо. На Запоріжжі при церквах діяли школи, де діти козаків навчалися письма, церковного читання, співу та музики. Ще одним показником розвитку культури на Січі було шанобливе ставлення запоріжців до книги. Звичайно, купувати та дарувати книги могли дозволити собі лише заможні козаки.

Військо

Файл:Запорожжя 18-01ст..svg

Вольності Війська Запорозького у 16 — першій половині 17 ст.

Низовці загалом поділялися на січовиків та зимівних козаків — перші власне й були ядром війська, це були люди нежонаті або ті що порвали шлюбні пута, з них ті хто відзначився чи довго служив у війську звалися лицарством чи товариством. Лише товариство мало право обирати з поміж себе старшину, отримувати грошову та хлібну платню, брати участь у поділі здобичі, вершити справи війська. У стосунках між козаками мав значення не вік а час вступу на Січ: хтo встyпив paнiшe, мaв пepeвагу над тим хтo встyпив пiзнiше, тoмy oстaннiй нaзивaв пepшoгo «батьком», а пеpший остaнньoгo «сином» хоч «батькові» мoглo бути 20ть, a «синові» 40 poкiв. Таким чином, на свій лад, це була перша системна дідівщина на українських теренах.

Від товариства вирізнялися сімейні козаки — їх також допускали на Запоріжжя але без права проживання на території Січі, вони мешкали на відстані від неї у степу по слободах, зимівниках та бурдюгах де займалися ремеслом, торгівлею та промислами. Товариство нарікало їх «гніздюками» чи «сиднями».

Втім під час значних походів та баталій і січовики й гніздюки становили єдне військо.

Адміністративний поділ

Паланковий устрій Вольностей Війська Запорозького (1734–1775 рр.)

У XVII сторіччі Низове Військо поділялася 5 паланок: Бугогардівську, Кальміуську, Кодацьку, Перевізьку, Самарську, з яких Кодацька та Самарська заселялися сімейними козаками. Згодом було утворено ще 3 паланки: Орельську, Протовчанську і Прогноївську.

Центром паланок була слобода з невеликим укріпленням, де розміщувалась козацька залога. На чолі паланки стояв полковник, який зосереджував у своїх руках всю військову, адміністративну, судову і фінансову владу. Полковнику підпорядковувалась адміністрація паланки — писар, отамани слобід тощо. Некозацьке населення, яке проживало на території паланок підлягало владі паланкової старшини.

	Кальміуська паланка
	Кодацька паланка

Чисельність

Кількісний склад ВЗН не був сталим адже як вхiд, тaк i вихiд з Ciчi бyли вiльними; певнoгo теpмiнy пeребyвaння пpийнятoмy не визнaчaли: кожен мiг вихoдити з нeї, кoли зaвгoднo й кoли бyлa пoтребa. Koзaк пoкидaв Ciч, кoли в ньoгo з'являлoся бaжaння слyжити в котромусь з yкpaїнських мiст, кoли нaдyмав oдpyжитися й зaвoдити влaснe гoспoдapствo чи пpoстo нaбpидaлo життя в Cічі. 3 рештoю, вiн знoвy мiг пoвepнyтися якщo виявляв свoe бaжaння. За потреби тим хто покидав Запорожжя видавали атестати для вступу на службу до котрогось з гетьманських полків, у них вносилося ім'я, по-батькові, прізвище та назва куріня козака, а також опис його попередньої служби. У разі відзнак надавалися додаткові рекомендації.

— 1594 згідно іноземних джерел кількість запорожців складала близько 3 тис. чол.

— 1727 Х. Манштейн свідчить про 12 — 15 тис. чол.

— 1755 кошовий Федорів y свoємy paпopтi зaявляв щo в склaдi ВЗН, зi стapими й жінкaми в зимiвникaх, близько 27 тис. чол.

— 1762 з нaгoди встyпy нa престoл Кaтepини II нa вipнiсть їй пpисягaлo 20 281 запорожців.

— 1769 poкy в гoтoвoмy дo пoхoдy пpoти тypкiв Biйськy 3aпopiзькoмy кoзaкiв булo 12 тис. окpiм тoгo, 2 тис. залишилося в Січі й 3 тис. пo палaнкaх a разом 17 249 чoлoвiк.

— 1775 poкy y вiдoмoстi Tекелi всiх житeлiв зaпopозькoї зeмлi, тoбтo кoзaкiв i пoспoлитих, чoлoвiкiв i жiнoк вкaзaнo 59 тис. 637

3aпopoжець Микитa Kopж i кoлишнiй священик низoвих кoзaкiв Гpигopiй Kpем'янський визнaчaють чисельнiсть усьoгo вiйськa нa чaс знищення Ciчi в 40 тис. чoловік.

Міжнародні відносини

Коли слава про подвиги запорожців у боротьбі проти шляхетської Польщі, Криму й Туреччини поширилася в Західній Європі, допомоги з боку Січі почали шукати уряди багатьох західноєвропейських держав. У 1594 р. за дорученням австрійського імператора Рудольфа ІІ на Січ прибув посол Еріх Лясота, щоб укласти союз проти Туреччини. Не раз у дипломатичні відносини із Запорозькою Січчю вступав і московський уряд. Частими були, особливо після 1654 р., дипломатичні стосунки з Січчю кримського, турецького та ін. урядів.

Хмельниччина

Макет Запорозької Січі (Історичний музей)

Запорозьке козацтво відіграло видатну роль у всіх найзначніших виступах народних мас України проти феодально-кріпосницького гноблення і національного гніту — в повстаннях під проводом Криштофа Косинського (1591–1593 рр.), Северина Наливайка (1594–1596 рр.), Павлюка і Карпа Скидана (1637 р.), Якова Остряниці і Дмитра Гуні (1638 р.). Повстанням у січні 1648 р. запорозькі козаки поклали початок визвольній війні українського народу 1648–1654 рр. під керівництвом Б. Хмельницького. Саме на Запоріжжі згуртувалися сили, які очолили загальнонаціональний рух проти панування шляхетської Польщі в Україні.

Великої слави здобули запоріжці своєю боротьбою проти турецько-татарських загарбників. Не раз козаки загрожували й Стамбулу, несподівано з'являючись на його околицях та руйнуючи укріплення (1615, 1621, 1624, 1630 рр.). Головною метою цих походів було не тільки ослабити військові сили агресора — козаки руйнуючи та грабуючи маєтки татарських і турецьких феодалів визволяли невільників та збагачували свої статки.

Поворотним етапом в історії З. С. стала Переяславська рада 1654 р. За З. С. було визнано ті самі права, якими користувалися й інші козацькі війська в Російській державі, передусім право на самоврядування та на прийняття (хоч і не офіційно) селян-утікачів^{[джерело?]}. Згодом царський уряд почав посилати запорозькому війську жалування грішми, хлібом, порохом тощо. Розширювалися межі запорозької території (на півночі до лівих притоків Дніпра — р. Самари та р. Орелі), зросло населення, розвинулися промисли й торгівля.

Російський протекторат

Бойовий танець запорожців — Гопак

Разом з тим царський уряд використав свої війська і фортеці на Запоріжжі не тільки для оборони краю, а й для встановлення контролю над Запорозькою Січчю в інтересах кріпосницької держави. Запорозька Січ поступово втрачала незалежність, зберігаючи, однак, автономію. В 2-й пол. 17 ст. шляхетська Польща, захопивши Правобережну Україну, почала нищити козацтво та реставрувати кріпосницькі порядки, а Крим і Туреччина розгорнули наступ на Україну. В той тяжкий час для українського народу запорозьке козацтво мужньо боролося проти польських, кримських і турецьких агресорів. Особливого значення набули походи запорожців проти Польщі й Криму під проводом уславленого кошового отамана І.Сірка в 60-х-70-х роках 17 ст.

Запорозьке козацтво підтримувало також антифеодальні виступи народних мас Росії. Під час повстання на Дону під проводом К.Булавіна (1707–1708 рр.) запорозька сірома прийшла на допомогу донській голоті й мужньо билася з царськими карателями. Після поразки чимало повстанців знайшло притулок і захист на Запоріжжі.

Ліквідація 1709

Уряд царя Петра І розглядав Запорозьку Січ як один з осередків визвольної боротьби українського народу. Після переходу на бік шведів гетьмана І.Мазепи та частини запорозької старшини й козаків під проводом кошового отамана Костя Гордієнка, царський уряд звинуватив усе запорозьке козацтво в зраді.

За наказом царського уряду 14 (25) травня 1709 р. Запорозьку Січ було зруйновано військами під орудою полковника Яковлева. Кошовий атаман Степаненко у листі гетьману Скоропадському писав:

Учинилось у насъ въ Сичѣ то, что по Галагановой и московской присягѣ, товариству нашему голову лупили, шею на плахахъ рубили, вѣшали и иныя тиранскія смерти задавали, и дѣлали то, чего и въ поганствѣ, за древнихъ мучителей не водилось: мертвыхъ изъ гробов многихъ не только изъ товариства, но и чернецовъ откапывали, головы имъ отсѣкали, шкуры лупили и вѣшали.

Після поразки шведської армії та українських козаків під командуванням гетьмана Мазепи під Полтавою деякі запорожці пішли на південь й в 1710 році заснували нову Січ, при впаданні в Дніпро ріки Каменки (на Херсонщині). Однак за наказом Петра вона була зруйнована військами гетьмана Скоропадського й генерала Бутурліна. Запорожці відійшли ще далі й заснували Олешківську Січ у межах Османської імперії.

Відповідно до Прутської мирної угоди (1711) та Адріанопольської угоди (1713) Московська держава відмовлялась від претензій на Правобережну Україну та Запоріжжя та визнавала юрисдикцію Туреччини над Запорозькою Січчю. Запорозькі козаки (Олешківська Січ) знаходились під владою Османської імперії до 1734 року.

Почавши підготовку до війни з Кримом і Туреччиною, царський уряд знов запросив козаків повернутися на Запоріжжя. В березні 1734 р. запорожці заснували на р. Підпільній (рукаві Дніпра), поблизу колишньої Старої Січі, т.зв. Нову Січ.

Ліквідація 1775

Кінець Запорозької Січі (1751–1775).

Останній період (1734–1775 рр.) в історії Запорозької Січі позначився з одного боку, помітним економічним піднесенням Запорожжя, з другого — поступовим занепадом автономії Запорозької Січі і тих порядків, які були властиві їй у ранній період. Посилення феодально-кріпосницького і національного гніту в центральних районах України і відносний спокій на російсько-кримських кордонах сприяли народній колонізації Запоріжжя. В 70-х роках 18 ст. населення Запоріжжя становило, ймовірно, 100 тис. чоловік. У зв'язку з цим ускладнилося й управління краєм. Саме тоді склався адміністративно-територіальний поділ Запоріжжя на 8 паланок (округів). Відбулися зміни і в економіці Запорозької Січі, що полягали, насамперед, у розширенні землеробства, якого раніше майже не було, в дальшому розвитку скотарства і промислів. У сільському господарстві значне місце зайняли зимівники, де успішно розвивалося скотарство, конярство, вівчарство та землеробство. Робочу силу великих зимівників становили наймити. Основна маса населення зосереджувалася, однак, не в зимівниках, а в слободах. Земля вважалася власністю всього війська і Кіш відводив її власникам зимівників і слобідським громадам. Населення слобід виконувало різні повинності. Головною повинністю козака була військова служба на власний кошт. Посполитих звільняли від військової служби, але натомість вони відбували багато інших повинностей на користь війська і сплачували грошові податки. Найману працю широко застосовували і на промислах — рибних, соляних, у чумацтві тощо. Заможне козацтво всіляко обмежувало компетенцію військової ради, прагнуло замінити її Радою старшини і «значного товариства». За Нової Січі козацтво почало відокремлюватися від посполитих, перетворюватися на верству, головним обов'язком якої було відбування військової служби, а привілеєм (для більшості в основному тільки формальним) — участь у самоврядуванні, передусім у військовій раді.

Для нагляду за діями кошової старшини біля Січі 1735 р. було збудовано Новосіченський ретраншемент і поставлено військову залогу. Вживалися заходи для перевірки козацьких компутів (списків) і впровадження паспортів. На кордонах Запоріжжя за наказом царського уряду збудовано систему укріплених ліній і засновано військові поселення Нову Сербію (1752 р.) і Слов'яно-Сербію (1753 р.). Після ліквідації гетьманства (1764 р.) Запорозька Січ лишалася єдиним українським краєм, де ще зберігалася автономія. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. кордони Росії відсунулися до гирла Південного Бугу, і Запорозька Січ втрачала значення форпосту в боротьбі проти турецько-татарської агресії. Крім того, царський уряд пригадуючи участь січовиків у кривавому повстанні на Правобережжі в 1768 році, відомішому як Коліївщина, побоювався нових заворушень. Тим більше, Омелян Пугачов у 1774 р. під час бунту збирався йти на возз'єднання з запоріжцями, відчуваючи моральну підтримку з їхнього боку. Після подавлення бунту, для багатьох учасників цього повстання Запоріжжя стало надійним прихистком.

У квітні 1775 року Г. Потьомкін виступив на засіданні царського уряду з проектом ліквідації Запорозької Січі. На початку червня 1775 р. царські війська на чолі з генералом П. Текелієм, що поверталися з турецького фронту, та генерала Федора Чорби, що був викликаний для цього з придушення повстання О.Пугачова, оточили Запорозьку Січ 4-5(15-16).VI .1775 р. Не маючи сил боронитися, кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Разом із старшиною його було заарештовано і на пропозицію Потьомкіна заслано по рішенню царського суду на 25 років до Соловецького монастиря, де він помер на 113 році життя у 1803 р. Запорозьке військо було оголошено розпущеним. Землі Запорозької Січі царський уряд почав роздавати поміщикам, а козаків покріпачувати. Це спричинилося до втечі 5 тисяч запорожців на підвладну Туреччині територію в гирлі Дунаю, де вони заснували Задунайську Січ.

Див. також

• Одяг запорізьких козаків
• Лицар із самопалом
• 500-ліття Запорозького козацтва

Джерела та література

• Дмитро Яворницький. Історія запорізьких козаків
• Самійло Величко. Літопис
• Смолій В. А. (відп. ред.) «Історія українського козацтва: Нариси у 2-х томах». Том I ст. 532–601 в/д «Києво-Могилянська академія», 2007

Довідники

• Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: Вежа, 2000 .
• Довідник з історії України. За ред. І. Підкови та Р. Шуста. — К.: Генеза, 1993 .

Посилання

• В.Голобуцький «Запорозьке козацтво»
• Енциклопедія українського козацтва
• Козацтво XV–XXI ст.
• Адріан Кащенко, «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове»
• Адріан Кащенко, «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове»/Реєстр кошових отаманів Війська Запорозького за добу 1652–1775 р.
• «Козацькі січі. Нариси з історії українського козацтва XVI–XVIII ст.» Відп. ред. В. Смолій. 1998