Нагнибіда Микола Львович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Микола Львович Нагнибіда
Народився7 (20) вересня 1911(1911-09-20)
Попівка
Помер16 вересня 1985(1985-09-16) (73 роки)
Київ
ПохованняБайкове кладовище
ГромадянствоСРСР СРСР
Діяльністьпоет, перекладач
Alma materКиївський педагогічний інститут
Знання мовукраїнська і російська
ЧленствоСП СРСР
Напрямоксоціалістичний реалізм
Жанрвірш і оповідна поезіяd
ПартіяКПРС1940 року)
Нагороди
Орден ЛенінаОрден Трудового Червоного Прапора
Премії
Сталінська премія — 1952Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1970

Нагнибіда́ Мико́ла Льво́вич (7 (20) вересня 1911(19110920), Попівка — 16 вересня 1985, Київ) — український поет, перекладач із словацької та білоруської літератури, Заслужений працівник культури Білорусі.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Народився 7 вересня (20 вересня) 1911 в селі Попівці (нині — Смирнове Пологівського району, Запорізької області) в родині сільського фельдшера.

Працював на заводах, новобудовах «ДніпроГЕСу», де почав поетичну творчість. Навчався у Комуністичному інституті журналістики (Харків), Київському педагогічному інституті.

Учасник Другої світової війни у складі сталінських військ. Журналіст фронтових газет.

Надгробок Миколи Нагнибіди.

Жив у Києві. Помер 16 вересня 1985 року. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 50). Автори надгробного пам'ятника — скульптор В. Міненко та архітектор П. Коптєв.

Творчість

[ред. | ред. код]

Перша збірка «Дніпровська весна» (1932). До початку війни видав збірник віршів «Зерна» (1933), «Дніпроград» (1937). Згодом до 1984 року побачило світ ще 21 збірка віршів, поем, балад. Серед іншого написав також вірш «Севастополю» (1967). Проте в історію літератури увійде не оригінальною, а перекладацькою творчістю. Микола Нагнібеда — один із найвизначншіних і найплідніших перекладачів білоруської поезії (зокрема Янки Купали), удостоєний звання заслуженого працівника культури Білорусі (1974).

На початку 1990-х років особистість поета стала символом хворобливої графоманії, так що він заслужив на іронічну згадку в романі Юрія Андруховича «Рекреації»: «…в певному розумінні поет Микола Нагнибіда вічно живий і всюдисущий, як Крішна».

Один із небагатьох перекладачів словацького поета Людовита Штура.

Критика

[ред. | ред. код]

Валерій Марченко у своїй статті «За параваном ідейності»[1], що на суді 1973 року інкримінувалася йому як злочин перед радянською владою, так характеризував творчість та погляди Козаченка:

Особливу запопадливість в оспівуванні визначених партією тем виявили старі, ще сталінського гарту, письменницькі кадри. Нагнибіди, козаченки та Збанацькі не підводять. Довір'я ж можновладних виявляється у формі грошової винагороди, наданні посад, а також у прикликанні до «кращих із кращих» спроституйованої матінки-слави. Твори цих лауреатів Шевченківської премії повсюдно друкують, перекладають на мови братніх республік і соціалістичних країн, роблять враження (для нас, звісно) цілком заслуженого визнання.

Микола Нагнибіда одержав Шевченківську премію за книжку На полі битви. Окрім поезій, «наснажених пафосом комуністичного будівництва», в ній є чимало таких, де висвітлюються теми, згадувані вже на початку статті. Таким чином, доробок цього поета, ніби у фокусі, зібрав ідеї, образи, форми, дозволені зараз партією для письма. Відкриває збірку розділ «Риси рідного обличчя». Хто знайомий з українською періодикою останніх літ, той одразу збагне, що поет доторкнувся «невичерпного джерела славної Ленінської теми». І справді, у першому вірші книжки йдеться за профіль рідного вождя, без якого автор не у спромозі уявити «всесвіту» і «взагалі життя». Читаючи далі, ми виявимо небилицю про те, як Ленін зустрівся й погомонів із дружиною моряка-балтійця і як по розмові класово прозріла жінка, негайно дала наказ своєму мужу: «Ведіть ви панів всіх до суду». В поезії Зустріч у Горках автор робить спробу дослідити джерела безмежної любові народу до свого провидця...

Маленькі школярі потай стежать за Леніним, коли той прогулюється в Горках. Але пильні очі «у світі найстарішого більшовика» помічають малюків, і він запрошує всіх до себе в гості. Вдома Ілліч малює перед дітлахами величну панораму світлого майбутнього. І хоч слова чарівні не викликають особливої довіри... проте вождь, а разом з ним і автор, наперед про все знаючи, роблять знаменне пророцтво: «може, може». Щоправда, доводиться повірити їм на слово, але хлопців такі дрібниці не бентежать. І от уже понад сорок років посивілі щасливці завзято будують Дніпрогеси, Магнітки, Турксиби, застеляють трупом лани війни, воскресають із руїн Білорусь, Україну і, «не спочивши», беруться за Ленський каскад. Натхнені віщою ленінською думкою, учасники зустрічі в Горках вкупі зі своїми однолітками мурують і руйнують усе своє свідоме життя. Слід зазначити, що обіцяної жар-птиці вони й досі не зловили. Одначе мета близька. Тепер уже це відомо одному М.Нагнибіді, що він не вагаючись і стверджує:

Все буде так, як їм наснилося,
Тим першим ленінцям давно

Наприкінці циклу віршів про любого вождя поет звертається до своїх співвітчизників із полум'яним закликом:

Вбирайте ж риси незабутні
В свої серця, товариші.
Ми з ним незмінні
Над віками.
Зійшов, як сонце, наш Ілліч.

У пам'яті так і спливають давні добрі часи культу Сталіна. Якою чудовою школою виявились вони для нашого поета! І прикметне те, що йому зовсім легко було переучуватися. Тільки рими змінив (Сталін на Ленін) і знову митець — у вирі ідеологічної боротьби, знову він — борець за передові ідеали. Намагаючись якось замаскувати надокучливий ілюстратизм віршів на тему праці, Нагнибіда починає тяжіти до інтелектуальної, певна річ, в його розумінні, манери письма. Поезії з ремінісценціями на кшталт «Шануйте здобуте трудом поколінь», «Для мене тільки те моє, що я віддав народу», «Не знають серпня суть самі лиш пустоцвіти» він пересипає творами, виписаними з претензією на філософічність. Новому Запоріжжю автор присвятив своє Перше кохання. Поринувши у світ мрій, він вигукує нехитре: «Перше кохання, перше горіння, в кожного в серці ти є...» Потім, наче крізь сон, пригадує радість перших зустрічей, «ночі безсонні, ранки в росі голубі». Охоплений жагою, юнак зачаровано йшов слідом, «широко мріяв, вірив у силу», словом, робив усе, як належить закоханому. Та тільки наприкінці поезії автор дотепно розкриває перед шанувальниками свого таланту першопричину тої неземної пристрасті. Виявляється, що для М.Нагнибіди першим коханням, чим була для Петрарки Лаура, а для Данте Беатріче, є місто Запоріжжя. Бо воно:

Працею юності створене диво,
Перше кохання моє.

Це все одно, якби хтось із нас закохався назавжди в табуретку, яку в школі витесували на уроках ручної праці. Ну що ж, за смаки не сперечаються. Адже ж бувають у людей різні патологічні збочення. Так чому б це комусь не вподобати гідроелектростанцію або мартенівську піч.[2]

Нагороди

[ред. | ред. код]

Увічнення пам'яті

[ред. | ред. код]

23 березня 1989 року ім'ям Миколи Нагнибіди названа вулиця у Південному мікрорайоні міста Запоріжжя.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Разом із статтею «Київські діалоги» по жовтень 1993 р. знаходилась в архіві КДБ УРСР (СБУ).
  2. ЗА ПАРАВАНОМ ІДЕЙНОСТІ Валерій Марченко

Джерела

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]