|
=== Схід ===
== Вплив України та українців на російську літературу ==
'''Див. також''' [[Вплив України та українців на російську літературу від середини XVII до початку XX століття]]
[[Українці]] впродовж ряду століть здійснювали благотворний вплив на розвиток російської культури й, зокрема, літератури. Багатогранне і часто вирішальне значення [[Історія України|України]] й українців, а також [[білоруси|білорусів]] у розвитку культури, літератури, освіти та релігійного життя [[Російська імперія|Росії]] усвідомлювали російські діячі культури та науки. Видний російський [[славістика|славіст]] [[19 століття|XIX століття]] [[Безсонов Петро Олексійович|Петро Безсонов]] так писав у [[1871]] році про різнорідні форми і методи участі білорусів та українців у розвитку російської культури:
{{Цитата|Кожний знає, які були вони<ref>Тобто малоруські та білоруські впливи</ref> рясні, щедрі, сильні для Великоросії, а точніше, Москви. Прибульці зайняли тут, перш за все, впливові місця, починаючи від ієрархів консисторій, які вони самі фундували, від вихователів царської родини до настоятелів монастирів, ректорів, префектів і вчителів, знову ж таки ними зафундованих шкіл, до кабінетних вчених, канцеляристів, дяків, секретарів. Майже все було піддане їх реформі і винятково невідпорному впливу: теологічні науки, вивірення святих та літургійних текстів, друкарство, справи схизми, церковна адміністрація, проповіді, хорові й родинні співи, запис нот, убранство домів архієпископів та спосіб їх життя, оснащення екіпажів, вигляд упряжі, службові строї, стан школи, предмети й форми навчання, місткість бібліотек, орфографія, вимова під час усної бесіди та під час читання (церковне м'яке «г» замість твердого), форма ігриськ та видовищ і т. д.<ref>«Белорусские песни», Москва (1871)</ref>}}
=== XVII—XVIII століття ===
На думку автора праці ''«Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь»'' [[Харлампович Костянтин Васильович|К. В. Харламповича]]<ref>''Харлампович К. В.'' «Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь.» Т.1, Казань, 1914, с.111.</ref>:
{{Цитата|Діяльність малоросів як параяфіяльних, надвірніх, військових священиків, місіонерів, вчителів катехизму у світських школах, «екзаменаторів», перекладачів, іконописців, граверів.}}
У російській літературі й науці [[17 століття|XVII століття]] працювали, зокрема, такі українці:
* автор вперше надрукованого в Україні букваря з словником під назвою ''«Наука ко читанію і розумінію письма словенскаго…»'', а також праць ''«Граматика словенская»'', ''«[[Катехізис]]»'' — [[Зизаній Лаврентій|Лаврентія Зизанія Тустановського]];
* автор книг ''«Зерцало богословії»'', ''«Євангеліє учительное (Перло многочинное)»'' — [[Ставровецький Кирило|Кирила Транквіліона Ставровецького]], книги які викликали полеміку у Москві.
У [[17 століття|XVII столітті]] українці перекладали українські книги для царя та інших знатних персон в Росії, що сприяло повторному друкуванню книжок, виданих в Україні. Наприклад, ''«Граматики словенскої»'' [[Мелетій Смотрицький|Мелетія Смотрицького]], ''«Катехізису»'' [[Петро Могила|Петра Могили]] та ін. Серед щораз більше прибуваючих з України до Москви у XVII столітті вчителів шкіл, варто вказати на перекладача (з [[латина|латинської]] на [[староцерковнослов'янська мова|староцерковнослов'янську мову]]) книжки ''«Оград царицы или поучение некоего учителя имянем Мефрета, собрано от двести двадцати творцов греческих и латинских»'' [[Сатановський Арсеній|Арсенія Сатановського]].
Представник київського наукового середовища, автор фундаментальної праці ''«Филологический лексикон»'' i ''«Лексикон греко-словено-латинский»'' [[Єпіфаній Славинецький|Єпіфан Славенецький]], у [[1653]] році заснував у [[Москва|Москві]] першу [[Московська греко-латинська школа|греко-латинську школу]], був її викладачем i [[ректор]]ом, котрому з уваги на досконале знання [[грецька мова|грецької]] i [[латина|латини]] довірено переклад церковно-слов'янського тексту Біблії.
У XVII столітті після [[Переяславська рада|Переяславської угоди]] [[Україна]] виконувала роль поєднувального помосту між східною і західною культурами. Українці, представники київської «вченості», вихованці [[Києво-Могилянська академія|Києво-Могилянської Академії]], а також західних та польських шкіл були посередниками у прищеплюванні на російський ґрунт західноєвропейських ідей та культурних здобутків, котрі в російському середовищі досить легко засвоювалися, бо були українцями певним чином адаптовані, модифіковані, пристосовані до [[слов'яни|слов'янських]] умов.
Виразна інтенсифікація українських впливів (а опосередковано також i [[Річ Посполита|польських]]) настає в Росії після залучення [[Наддніпрянщина|Наддніпрянської України]] разом з [[Київ|Києвом]] до царської імперії за [[Андрусівський договір|Андрусівським перемир'ям]] між [[Річ Посполита|Польщею]] та [[Російська імперія|Росією]]. Тоді багато вихованців і представників української літератури та суспільної думки, виходячи з розуміння свого вищого освітньо-інтелектуального рівня по відношенню до тогочасного російського духівництва (висміяного у сатирі учня [[Феофан Прокопович|Феофана Прокоповича]] [[Антиох Кантемір|Антиоха Кантеміра]]), зайняло ряд чільних місць у політичному, церковному та культурному житті Москви, а також інших осередків релігійного та культурно-літературного життя, створюючи підвалини новожитнього російського письменництва.
{{Цитата|Діючи як наставники, духівники, письменники та перекладачі, як ієрархи церкви, вони залишалися репрезентантами південно-руської<ref>Тобто української</ref> культури з усією її традицією і польсько-латинськими зв'язками, але й одночасно ставали діячами на російській ниві. Особливо заслуговує на увагу літературно-драматургічна творчість таких сформованих у київському культурному колі авторів як [[Стефан Яворський]], [[Туптало Дмитро Савич|Дмитро Туптало]], [[Феофан Прокопович|Теофан Прокопович]], [[Лаврентій Горка]]. В основі своїй це письменники українські, але вони зарахували себе одночасно і до духовної та літературної історії Росії на межі XVII—XVIII століть.<ref>''R. Luzny.'' «Pismiennictwo XVII wieku (1613-1690)» [w:] Literatyra rosyjska, uklad i redakcja oqulna M.Jakobca, t.1, Warszawa, 1970, s.134{{fact}} <br/>Pisarze krequ Akademii Kijowo-Mohylanskiej a literatura Polska… Krakow,1966.{{fact}}</ref>}}
Особливо велике зацікавлення мали створені київськими письменниками теоретично-літературні праці, підручники поетики i [[риторика|риторики]], котрі швидко розповсюджувались серед шкільництва і в пізніших наукових закладах Росії, де вони використовувалися письменниками i [[філологія|вченими-філологами]]. Це сприяло розповсюдженню серед російського культурно-літературного життя відповідних теоретичних поглядів, системи оцінюваня, стилів, смаків чи звичок, освіти, просвітництва, а насамперед знань з різних царин гуманістики, суспільних і природничих наук.
Значення українців як співтворців новожитньої російської літератури видно особливо виразно при оцінці діяльності вихованців Києво-Могилянської Академії. Для усвідомлення ж ролі України як з'єднуючої ланки Росії з західною цивілізацією, достатньо згадати постать білоруса, вихованця київської Академії, [[Симеон Полоцький|Симеона Полоцького]], котрий прищепив на російському ґрунті українську версіфікацію [[силабістика|силабістики]], створену, між іншим, під впливом польської версіфікації в українському варіанті церковно-слов'янської мови.
Прилучення [[Лівобережна Україна|Лівобережної України]] з Києвом до царської імперії викликало велику [[міграція|міграцію]] українців, представників світу літератури, культури і науки до Росії, вплинуло на зростання зацікавленості Україною — її історією, письменництвом, малярством, піснями і музикою з боку пердовсім російських письменників. Зацікавлення Україною, її духовним життям, традиціями і звичками підтримували в освічених колах російського суспільства [[кобзар|кобзарі-бандуристи]] i українська капелла, що виступала при царському дворі. Зацікавлення екзотичними для Росії українськими звичаями та обрядами було підживлене виданням у [[1776]] році в [[Санкт-Петербург|Петербурзі]] праці Г. Калиновського ''«Описание свадебных украинских простонародных обрядов»''.
Особливий вклад у розвиток російської культури внесли українські письменники, [[архітектура|архітектори]] i художники доби [[бароко]]. В ряді сакральних і світських будівель, що зводилися у Росії, застосовувалися взірці і засоби українського барокового мистецтва і архітектури. У їх будівництві брали участь видатні українські митці у цій галузі [[Федір Старченко]] та [[Іван Зарудний]]. Останній здійснював нагляд над [[іконографіка|іконографічним]] мистецтвом в Росії, а також був автором відомого пам'ятника церковної архітектури [[башта Меншикова|церкви Архангела Гавриїла]] (так звана башта Меншикова) у [[Москва|Москві]] [[1705]]–[[1707]] років, та одночасно був творцем [[іконостас]]ів у [[Собор Вознесіння Господня (Таллінн)|соборі Вознесіння Господня]] у [[Таллінн]]i [[1717]], i у [[Петропавлівський собор|соборі Петра і Павла]] в [[Санкт-Петербург|Петербурзі]] [[1712]]–[[1733]] років<ref>Словник художників України. Київ,1973,с.88.</ref>. Неможливо забути про композиторів: Дилецький, Бортнянський, Березовський, Ведель, також Дехтяревський, Давидов, Рачинські та багато інших.
Відкриття найстаріших літописів [[Київське князівство|Київської]] i [[Галицько-Волинське князівство|Галицько-Волинської Русі]] а також перші спроби створення підручників з історії Русі, пов'язані з популяризацією написаного у Києві, імовірно [[Гізель|Іннокентієм Гізелем]]<ref>Якого його сучасники називали українським [[Аристотель|Аристотелем]]{{fact}}</ref>, великого підручника під назвою ''«[[Синопсис]]»'' [[1674]] року, котрий багаторазово перевидавався до [[1723]] i був дуже популярний в Росії — спонукав російських [[драматург]]ів, зокрема [[Олександр Сумароков|Олександра Сумарокова]] i [[Яків Княжнин|Якова Княжнина]], до пошуків тематики і сюжетів в історії [[Київська Русь|Київської Русі]], яку ідеологи і політики царської імперії трактували як початок історії Росії.
=== XIX століття ===
Найбільше українські впливи відчутні в російській літературі і культурі [[19 століття|XIX століття]], особливо в період [[сентименталізм]]у i [[романтизм]]у.
Серед східнослов'янських мовознавців та літературних критиків першої половини [[19 століття|XIX століття]] ствердилось переконання, що українська література не взмозі вийти поза [[травесція|травесційно]]-[[бурлеск]]ні канони, тому, що в українській мові крім речей смішних і жартівливих нічого представити. Серед певних кіл російських істориків ([[Погодін|М. Погодін]] та ін.) та політиків була сильною ідея [[панславізм]]у, яка не тільки пропагувалася, але й активно реалізувалася. Це приводило до того, що частина письменників українського походження писала свої твори або виключно російською мовою, або російською і українською мовами. До цієї когорти належать:
* [[Микола Гнідич]] — прихильник [[неокласицизм]]у, поет і перекладач [[Шиллер|Ф. Шиллєра]], [[Шекспір Вільям|В. Шекспіра]], [[Вольтер|Ф. Вольтера]], [[Гомер]]а (знаменитий перекладач [[Іліада|Іліади]]),
* [[Капніст Василь Васильович|Василь Капніст]] — автор відомої суспільно-звичаєвої комедії ''«Ябеда»''),
* [[Василь Наріжний]] — вніс великий доробок у розвиток російського роману,
* [[Микола Гоголь]] — найвидатніший геніальний представник «української школи» в російському письменництві,
* [[Володимир Короленко]] — автор низки російськомовних творів на українську тематику.
Двомовних українсько-російських письменників репрезентують автори наступних творів: видавець україномовного часопису ''«Український вісник»'' [[Квітка-Основ'яненко Григорій Федорович|Григорій Квітка-Основ'яненко]], видатний письменник та історик [[Куліш Пантелеймон Олександрович|Пантелеймон Куліш]], [[Микола Костомаров]], [[Тарас Шевченко]]. Ставлення самих українських письменників до своїх україномовних та російськомовних творів видно з їх листів. Наприклад, листи Т. Шевченка до П. Куліша. У листі від [[5 грудня]] [[1857]] він пише: {{Цитата|Спасибі тобі, Богу милий друже мій великий, за твої дуже добрі подарунки і особливе спасибі тобі за «Чорну раду». Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, i все-таки не скажу більш нічого, як спасибі. Добре, дуже добре ти зробив, що надрукував «Чорну раду» по-нашому. Я її прочитав і у «Руській бесіді», i там вона добра, але по-нашому лучче.}}
Ці уривки з листів Тараса Шевченка дають змогу зрозуміти його ставлення до своїх російськомовних творів. З листа від [[30 вересня]] [[1842]] до Я.Кухаренка<ref>http://litopys.org.ua/shevchenko/shev601.htm Перевірено 2009-05-17</ref>: {{Цитата|Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом.}}З листа від [[20 січня]] [[1858]] року до П. Куліша: {{Цитата|Навчи мене, будь ласкав, що мені робить з російськими повістями? У мене їх десятків до двох набереться. Грубу затопити — шкода: багато праці пропаде. Та й грошей би хотілося, бо тепер вони мені дуже потрібні. Порадь, будь ласкав, що мені робить?}}
Тобто самі українці, що писали російською, розуміли меншу вартість своїх творів чужою мовою.
З менш відомих, або забутих сьогодні двомовних українських письменників, що працювали і в російській літературі, належить:
* [[Микола Сементовський]] — автор історичних романів: ''«Кочубей», «Мазепа — Гетьман Малороссии», «Потемкин»'', історичних праць: ''«Старина Малороссийская, запорожская и донская», «Киев, его святыни, древности и достопримечательности»'',
* О. Кузьмич ''«Зиновій Богдан Хмельницький»'',
* В. Кореневський — ''«Гетьман Остряница, или эпоха смут и бедствий Малороссии»'',
* [[Маркевич Микола Андрійович|М. Маркевич]] — ''«Украинские мелодии»''.
Безпосередні попередники «малоросійських» (пізніше — «гоголівських») оповідань і героїв — [[Орест Сомов]] (''«Сказка о кладах», «Русалка»''), [[Перовський Олексій Олексійович|Антон Погорєльський]], О. Чуровський, А. Шаховський, [[Свидницький Анатолій|Анатоль Свідницький]], В. Сикевич, П. Раєвський. Усталена тими письменниками українська традиція в російській літературі доводиться до найвищих художніх досягнень, найвищого рівня, власне вже в оповіданнях ''«Вечера на хуторе близ Диканьки»'', або ''«Миргород»'' [[Микола Гоголь|Миколою Гоголем]], продовжувачем справи котрого в 50—60-ті роки XIX століття став О. Стороженко, автор російськомовних творів ''«Братья-близнецы», «Сотник Петро»'' та інших.
Важко сказати, якою мірою думка і позиція видавців української літератури ([[Ізмайлов]], [[Цертелєв Микола Андрійович|Цертелєв]], [[Срезневський Ізмаїл Іванович|Срезневський]], [[Полевой]]) з приводу розвитку оригінальної літератури та української мови, впливала на здійснюване царською владою переслідування літературної мови і народної культури українців. Але фактом є те, що прогнози російських письменників відносно перспективи української мови і письменництва збігалися з позицією, яку займала в цьому питанні царська адміністрація. Остання придушувала будь-які прояви так званого [[сепаратизм]]у, [[автономія|автономізму]] чи [[федерація|федералістичних]] концепцій, конспіративного київського [[Кирило-Мефодіївське братство|Кирило-Мефодіївського братства]], члени якого були в [[1847]] році викриті і покарані. [[Шевченко Тарас Григорович|Т. Шевченка]] було заслано на 10 років на [[Урал (річка)|Урал]] для служби у царських військах, з забороною писати і малювати. Як писав у своєму звіті з слідства шеф [[жандармерія|жандармів]] і начальник царської поліції Олександр Орлов: {{Цитата|Автор «Кобзаря» був людиною небезпечною, погано впливав на оточення, так як не виявляв найпокірніші почуття найяснішій особі царської родини, котра визнала за дійсне викуп його з кріпацького стану, писав вірші ще й українською мовою виключно бунтівничого змісту. В віршах тих або плакав над тим, ніби Україна була поневолена і переживає тяжкі часи, або ж оспівував славу влади гетьмана і славного війська козацького, а також з неймовірним зухвальством виливав свою злість і наклепництво на особи царського дому, забуваючи про те, що то є його особисті доброчинці. А так як заборонене, приваблює людей слабкого характеру, Шевченко отримав серед приятелів славу видатного українського поета, через що його вірші стали подвійно шкідливі і небезпечні. Разом з новими віршами могли засіятися по Україні і слід за тим пустити коріння думки про те, ніби гетьманські часи були щасливі, а також про те, ніби часи ті можна повернути, чи думки про можливість існування України як окремої держави<ref>''Возняк М.'' Кирило-Мефодієвське братство. Львів, 1921.</ref>.}}
Ставлення царської влади до членів [[Кирило-Мефодіївське братство|Братства]], особливо до Т. Шевченка, було обумовлене послідовно здійснюваною урядом політикою русифікації українського та інших поневолений народів. У царському документі 40-х років XIX століття, відверто говорилося: {{Цитата|В училищах Царства, так и прибалтийских губерний, стараться вести преподавание на русском языке... Ничто так не соединяет побежденные народы с победителями, как язык.<ref>''A. Fabowski.'' Poczatki nowozytnych badan nad jezykiem ukrainskim [w:] Z dziejow Uniwersytetu Kijowskieqo (1834-1984). Krakow, 1986. S. 45.{{fact}} {{ref-pl}}</ref>}}
Треба визнати, що начальник царської поліції О. Орлов дуже влучно оцінив «шкідливість» творчості українських письменників, а передовсім автора ''«[[Кобзар (збірка)|Кобзаря]]»'', вірші якого в рукописних списках кружляли по всій Україні, об'єднуючи весь [[українці|український народ]] навколо однієї тези: {{цитата|У своїй хаті, своя правда, i сила, i воля.}}
Царська влада переконавшись, що [[українофільство]] стає живим народним струмом видає сумновідомий (i єдиний у своєму роді за шкалою світових таємниць) [[Емський указ]] [[1876]] року, що забороняв друкування книжок українською мовою, ввіз їх з-за кордону, а також [[театр]]альні вистави та музичні твори українською. Заборонено було також вживати терміни «Україна» й «українці». Дозволялося тільки «Малоросія» й «малороси». Як з'ясував [[Богдан Лепкий]], безпосереднім приводом до цього указу була спроба видання ''«Святого письма»'' в перекладі українською.<ref>''Lepki B.'' Przesladowanie mowy ukrainskiej. Ukaz z 1876 roku. Swiat Stowianski, 1905, t. 1, S. 380.{{fact}} {{ref-pl}}</ref> Як правильно вважала царська влада, це було вкрай небезпечно для імперії, бо вело до мовного, а потім і до політичного відокремлення України від Росії.
=== Українська тематика в творах російських письменників ===
Увагу російських письменників-сентименталістів XIX століття привертала насамперед пишність української '''природи''' — доказом того є твори [[Петро Шаліков|Петра Шалікова]] під назвами ''«Наша Украина — другая Италия»'', ''«Путешествие в Малороссию»'', ''«Второе путешествие в Малороссию»''. Завдяки захоплюючим описам [[Дніпро (річка)|Дніпра]], [[Полтава|полтавських]] краєвидів, а також картинок з життя окремих урядовців, ці книги здобули широку популярність у [[Західна Європа|Західній Європі]] й були надруковані в перекладах на цілий ряд іноземних мов, в тому числі на польську в [[1802]] році.
Описам українських краєвидів також присвятив свій твір ''«Путешествие в полуденную Россию»'' [[Володимир Ізмайлов]].
Російських сентименталістів XIX століття цікавить багате '''[[обряд]]ами і звичаями''' життя українського народу, привертає увагу прихильність до давніх батьківських традицій, що знайшло вираз у таких творах як: ''«Отрывки из писем о Малороссии»'', ''«Письма из Малороссии»'' [[Льовшин Олексій Іраклійович|О. І. Льовшина]] (Див. http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=4431&page=2), ''«Отрывки из путевых заметок одного украинца по дороге из Петербурга в Харьков»'' ([[1817]]), ''«Малороссийская деревня»'' та ''«Поездка из Малоросии в Грузию»'' [[Калужинський|I. Калужинського]], ''«Путешествие по святым местам русским. Киев»'' [[Олександр Муравйов|Олександра Муравйова]] та в інші.
Доба [[преромантизм]]у в російський літературі була часом інтенсивних записів, опрацювання та видавництва науковцями '''[[фольклор]]истичних джерел''', а також художньої обробки письменниками усної української літератури, головним чином епіки, разом з [[козацькі думи|козацькими думами]] i історичними піснями, [[билина]]ми київського та галицько-волинського циклу, що приводило до висвітлення фактів, мотивів і тематики двох найважливіших епох в історії України: періоду [[Київська Русь|Київської Русі]] i часів [[козаччина|Козаччини]]. Преромантична зацікавленість славістів і письменників [[етнографія|етнографією]], фольклористикою та історією України, збагатила бібліографію україністики в кількох важливих позиціях, котрі для представників українського народного відродження давали готовий матеріал до творення літературних творів сучасною українською мовою, натомість російськомовні письменники використовували цей матеріал найчастіше у цілях декоративних, збереження українського колориту у творах на «малоросійську» тематику.
Майже всі тогочасні російські літератори повсякденну '''мову українців''' вважали за [[діалект]] російської. Так, наприклад, засновник фольклористично-історичних збірників ''«[[Запорожская старина]]»'' ([[1833]]–[[1838]]) [[Срезневський Ізмаїл Іванович]] приймав українську мову за діалект російської, хоча в певні періоди своєї діяльності і визнавав можливість самостійного розвитку української літератури. Подібні переконання були властиві видавцеві українських козацьких дум [[Цертелєв Микола|Миколі Цертелєву]], котрий твердив, що українська усна творчість може бути використана для надання українського колориту російськомовній літературі. Натомість [[Микола Полевой]], аналізуючи твір [[Кирило Тополя|Кирила Тополі]] ''«Чари»'', позитивно оцінює автора за те, що він дає правдивий опис українського народу. На думку М. Полевого українська література, як і вся культура, затримана у розвитку.<ref>''[[Шубравський Василь Єфремович|Шубравський В. Є.]]'' «Від Котляревського до Шевченка (Проблема народності української літератури)». Київ, 1976, с. 33,42.</ref>
Тематика й здобутки української культури виявляли себе в різноманітних контекстах в літературних і публіцистичних творах першопланових російських письменників, зацікавлених '''культурою''' та '''історією''', '''традиціями''' українського народу, особливо в періоди преромантизму і романтизму. Починаючи з усної української епіки, пісень чи казок, а також героїчних поем часів Київської Русі, ''«Владимир Возрожденный»'' [[Херасков Михайло|Михайла Хераскова]], ''«Алеша Попович»'' [[Радищев Олександр Миколайович|Миколи Радищева]], через сентиментальну повість [[Костянтин Батюшков|Костянтина Батюшкова]] ''«Предслава и Добрыня»'', історично-казкові мотиви з епохи Київської держави проникають до твору [[Василь Жуковський|Василя Жуковського]] ''«Двенадцать спящих дев»'', а також [[Пушкін|Олександра Пушкіна]] ''«Руслан і Людмила»''.
Особливою популярністю користувалися в Росії твори вже згадуваного О. Сомова, [[Олександр Вельтман|Олександра Вельтмана]] ''«Кощей бессмертный, былина старого времени»'', що містили цікаві пародії, байки й билини, з сміливим використанням численних [[архаїзм]]ів, а також другий твір цього письменника під назвою ''«Святославович, вражий питомец диво времен Красного Солнца Владимира»''.
Серед творів з [[фабула|фабулою]] чи тематикою запозиченою з літописів доби Київської Русі чи Козаччини належить відзначити:
* [[Рилєєв Кіндрат Федорович|Кондратія Рилєєва]] — ''«Вещий Олег», «Олег на могиле Игоря», «Святослав», «Мстислав Удалой», «Рогнеда»'', а також думи — ''«Гайдамаки», «Богдан Хмельницький», «Наливайко»'', поему ''«Войнаровський»'',
* [[Вільгельм Кюхельбекер|Вільгельма Кюхельбекера]] — поема ''«Святополк Окаянный»'',
* [[Олександр Марлінський|Олександра Марлінського]] — поема ''«Андрей, князь Переяславський»'',
* [[Михайло Загоскін|Михайла Загоскіна]] — популярний роман ''«Аскольдова могила»'', котрий ніби підсумовував попередні твори присвячені [[Київська Русь|Київській Русі]].
Натомість поема [[Олександр Пушкін|О. Пушкіна]] ''«Полтава»'' стоїть в центрі цілого циклу творів російських письменників навіяних українською козаччиною, а точніше — у центрі творів присвячених [[гетьман]]ові [[Лівобережна Україна|Лівобережної України]] [[Іван Мазепа|Іванові Мазепі]].
Протягом двох сторіч, від другої половини [[17 століття|XVII століття]] до першої половини [[20 століття|XX століття]] Україна, українська тематика постійно присутня в творах російськомовних письменників. Одночасно тривав процес відродження власне української літератури в нових мовних шатах — завдяки [[Котляревський Іван Петрович|Іванові Котляревському]], цілій плеяді українських преромантиків на чолі з [[Руська трійця|Руською трійцею]] ([[Шашкевич Маркіян Семенович|М. Шашкевич]], [[Головацький Яків Федорович|Я. Головацький]], [[Вагилевич Іван Миколайович|I. Вагилевич]] та ін.), [[Тарас Шевченко|Тарасом Шевченком]], [[Кирило-Мефодіївське братство|Кирило-Мефодієвським братством]], українство стає для поодиноких російських письменників культурним партнером.
[[Кольцов Олексій Васильович|Олексій Кольцов]] (3 жовтня [[1809]], [[Вороніж]] — 29 жовтня [[1842]], [[Вороніж]]) народився та мешкав на українсько-російському етнічному порубіжжі, зазнав великого впливу з боку українського фольклору й навіть замолоду робив спроби віршувати українською.<ref>[http://ukrlife.org/main/prosvita/slobozhany.htm Слобожанська хвиля. Навчальний посібник-хрестоматія з української літератури"(у співавторстві).-[[Донецьк]]: Східний видавничий дім. 2005. — 280 с.]</ref>
Окреме місце в історії україно-російських взаємин займає [[Олександр Герцен]], який у листі, датованим [[1859]] роком, під назвою ''«Росія і поляки»'', звертаючись до угоди [[Богдан Хмельницький|Б. Хмельницького]] з царем, нагадує, що Україна в той час не приєдналася до Росії ані добровільно, ані навіть формально. Вона лише уклала союзний договір, який згодом було порушено царатом.<ref>''Герцен А.'' «Собрание сочинений». Том 12, Москва, 1957, с.327.</ref>
Українська тема присутня також у творах інших відомих російських письменників, серед яких: [[Толстой Олексій Миколайович]], [[Купрін Олександр Іванович|Олександр Купрін]], [[Бунін Іван Олексійович|Іван Бунін]], [[Еренбург Ілля Григорович|Ілля Еренбург]].
=== Вісаріон Бєлінський і українська мова ===
Для більшості росіян, що діяли як на ниві літературній, громадській, так і на політичній, Україна й українці стають також політичною проблемою, яка викликає почуття непевності, чи навіть загрози. Засвідчував про те спосіб трактування письменниками, видавцями, критиками самої української мови, а також їхнє ставлення до новоствореної української літератури.
Прикладом може бути реакція дуже впливового і відомого літературного критика [[Бєлінський Віссаріон Григорович|Вісаріона Бєлінського]] на вихід з друку переломного в історії української літератури збірника віршів Тараса Шевченка ''«[[Кобзар (збірка)|Кобзар]]»'' в [[1840]] році, а також виданого [[Гребінка Євген Павлович|Є. Гребінкою]] українського альманаху ''«Ластівка»''. Видання тих двох українських друків схилило В. Бєлінського до публічного виступу щодо перспектив розвитку української літератури. Зовсім не переймаючись вартістю обох книжок, він «поєднав їх в одну критичну статтю», тому що обидві були написані на «малоросийском наречии». В. Бєлінський порушує принципово важливе питання — чи взагалі на світі існує малоросійська мова, чи може існувати малоруська література і чи повинні «наші» літератори писати по малоруськи? У відповіді на таким чином сформульоване питання, він стверджував, що ані література, ані українська мова не мають жодних можливостей самодіяльного розвитку, вказуючи на Гоголя, як на приклад письменника, що «палко закоханий в Україну, але не зважаючи на це, пише російською, а не українською мовою», а тому радив «деяким письменникам малоросійським» припинити писати на незрозумілій для всіх, i не існуючій взагалі, українській мові<ref>''Бєлінский В. Г.'' Полное собрание сочинений. Том 5, Москва. 1954, с. 176—179. {{ref-ru}}</ref>.
Своє ставлення до цього питання [[Бєлінський Віссаріон Григорович|В.Бєлінський]] викладає ширше у рецензії на ''«Історію Малороссії»'' [[Маркевич|М. Маркевича]], де пише буквально таке: {{Цитата|Малоросія ніколи не була державою, тому і історії, в стислому значенні цього слова, не мала. Історія Малоросії - це побічна річка, що впадає у велику ріку російської історії. Малоросіяни завжди були племенем і ніколи не були народом, а тим більше державою… Плем'я може мати тільки народні пісні, але не може мати поетів, великих поетів мають тільки великі народи… Живим доказом цієї істини є [[Гоголь]], в його творах зустрічаємо багато одвічних українських елементів, яких немає і не може бути в російській прозі, але хто ж називає його українським?}}
== Див. також ==
|