Берислав

Берисла́в (до середини XV ст. — Вітовтова митниця; середина XV сторіччя — 1784 рік — Кизикермен, Qızı Kermen, також Таванська переправа) — місто в Херсонській області України, на правому березі Каховського водосховища, адміністративний центр Бериславської міської громади та Бериславського району Херсонської області. Розташований на відстані 75 км від обласного центру та 12 км від залізничної станції Козацьке. Назва міста, яке було засновано на місці фортеці Кизи–Кермен, пов'язана з історичними подіями, включаючи здобуття фортеці козаками у 1695 році.

Берислав
Герб Берислава Прапор Берислава
Свято-Введенська церква
Основні дані
Країна	Україна
Область	Херсонська область
Район	Бериславський район
Громада	Бериславська міська громада
Міськрада	Бериславська міська рада
Код КАТОТТГ:	UA65020010010095508
Засноване	1784
Статус міста	з 1938 року
Населення	▼ 1200 (01.02.2024)
Площа	9 км²
Поштові індекси	74300
Телефонний код	+380-5546
Координати	46°50′29″ пн. ш. 33°25′46″ сх. д.
Водойма	Каховське водосховище
Назва мешканців	берисла́вець берисла́вка берисла́вці
Міста-побратими	Вінтерсвейк
День міста	22 вересня
Відстань
Найближча залізнична станція	Козацька
До станції	12 км
До обл./респ. центру
- залізницею	107 км
- автошляхами	77,7 км
До Києва
- автошляхами	573 км
Міська влада
Рада	Бериславська міська рада
Адреса	74300, Херсонська обл., Бериславський р-н, м. Берислав, вул. Героїв України, 246
Вебсторінка	https://berislav-mr.gov.ua/
Міський голова	Алчієв Олександр Олексійович
Берислав у Вікісховищі Карта Берислав Берислав

Загальна інформація

Місто відоме з ІІІ–ІV століття як столиця Остготського королівства Данпарштадт, а в XIV столітті — резиденція золотоординського хана Тохтамиша. У XV столітті тут була литовська митниця, а також місце важливої переправи на шляху до Криму. Місто пережило захоплення кримськими татарами в 1484 році, а потім турками, які побудували тут фортецю Газі Кермен. Після розгрому фортеці козаками Мазепи в 1695 році, на її руїнах і на місці остготського поселення Данпарштадт та литовської фортеці Вітовта, у 1784 році було засновано Берислав.

Берислав був центром повіту в Новоросійській губернії, а потім Херсонської губернії. Завдяки своєму розташуванню біля переправи, місто стало важливим торговим центром. У другій половині XVIII століття місто отримало назву Кизи Кермен, яка збереглася після приєднання до Російської імперії в 1774 році.

У XIX столітті Берислав став транзитним чумацьким центром з активною торгівлею через понтонну переправу через Дніпро. Під час Кримської війни тут був розташований військовий шпиталь, який приймав поранених. На західній околиці міста знаходиться військовий меморіал — каплиця–пам'ятник та старі хрести. Також тут розпочалася промисловість, зокрема, було відкрито завод з ремонту сільськогосподарських машин.

Місто Берислав має досить промовисту назву: «Бери славу!». На думку вчених–етимологів, ця назва пов'язана з історичними подіями.

Бериславський район засновано у 1923 році.

У радянські часи місто було райцентром в різних областях, а в 1941–1944 роках було окуповане німцями.

На території району є понад 300 пам'яток історії та культури, включаючи Свято–Григорівський монастир, Свято–Введенську церкву та історико–культурний заповідник «Кам'янська Січ».

На околицях у 1952 році знайдено залишки скіфо–сарматського поселення та предмети черняхівської культури.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р. № 878 Берислав внесено до Списку історичних населених місць України як найдавніше поселення Херсонської області.

Берислав на 2019 рік мав населення 12,4 тис. осіб.

Площа: 9,11 км кв.

Місто розташовано в степовій зоні. По території району протікають 2 річки: Дніпро та Інгулець, річка Дніпро є однією з найбільших річок України.

Територія міста розташована на правому березі Каховського водосховища та Дніпра. Межує з Велико–Олександрівським, Нововоронцовським, Каховським, Білозерським районами, містом Нова Каховка та Миколаївською областю.

Цікаво, що назву «Берислав» носили також бойовий фрегат ескадри Ушакова, колісний буксирний пароплав та радянський океанічний танкер.

Географія

Географічні дані міста

Площа: 9,11 км кв., 6,6 % від території області.

Відстані: від м. Берислава до м. Херсона залізницею 92 км; автошляхом 68 км.

Природа

Місто розташовано в степовій зоні. Навколо міста зустрічаються балки та глибокі яри. Найпоширенішими типами ґрунтів є чорноземи південні мало гумусні та темно–каштанові залишково слабо– і середньо–солонцюваті.

Гідрографія

По території району протікають 2 річки: Дніпро та Інгулець, річка Дніпро є однією з найбільших річок України.

Природні ресурси

На території Бериславського району розташовано 10 кар'єрів по видобутку щебеню, каменю, глини загальною площею 43,3 га, діючі кар'єри — 8,9 га, недіючі — 34,4 га. Заповідники: на території району розташовано історико–культурний заповідник «Кам'янська Січ» у с. Республіканець загальною площею 10,58 га.

Клімат

Загальною кліматичною особливістю є велика кількість тепла і світла і недостача вологи. В цілому за рік сумарне випаровування перевищує річну кількість атмосферних опадів в 1,5–2,5 рази. Річна кількість атмосферних опадів в сприятливі роки не перевищує 360—420 мм. Протягом року вони розподіляються дуже нерівномірно за періодами. Тривалість посухи, або вегетаційних періодів без опадів, досягає 90–100 днів і спостерігається досить часто за статистичними даними не рідше одного разу на три роки.

Адміністративно–територіальний устрій

Кордони: розташований на правому березі Каховського водосховища та Дніпра, за 20 км на північний захід від залізничної станції Каховка. Межує з Велико–Олександрівським, Нововоронцовським, Каховським, Білозерським районами, містом Нова Каховка та Миколаївською областю.

Автомобільний зв'язок із Херсоном і Новою Каховкою (Автошлях E58).

Адміністративно–територіальні одиниці

1. Міст районного значення — 1;
2. Селищ міського типу — 1;
3. Сільських населених пунктів — 41;
4. Кількість місцевих рад — 24.

17 липня 2020 року Верховна Рада України ухвалила постанову про реорганізацію районів, в результаті чого у Херсонській області було створено п'ять нових районів. Новостворені райони включають Бериславський, Генічеський, Каховський, Скадовський та Херсонський, кожен з яких складається з об'єднаних територіальних громад, затверджених Кабінетом Міністрів України. Попередньо область планувалось поділити на три райони, а до реформи було 18 районів.

Вулиці Берислава

Берислав, місто із прямокутно-сітчастою системою розпланування та багатим історичним минулим, має вулиці, назви яких були встановлені в 1920–х роках після приходу більшовицької влади. На той час місто налічувало 7371 особу, які проживали в 1760 будинках і квартирах, розташованих на 30 вулицях.

Вулиці, що з'явилися з 22–го кварталу, включали Воронцовську, Миколаївську, Канатну, Потьомкінську, Суворовську. Центральною була Катеринославська, яка пізніше була перейменована на вулицю Троцького, а потім на 1 Травня.

Перейменування вулиць тривало не лише у 20–30–і роки, а й у повоєнний період. Більшість вулиць носять імена людей, які не мали відношення до Берислава або України взагалі, таких як Ленін, Маркс, Енгельс, Чапаєв, Цеткін, Лібкнехт, Ворошилов, Будьонний, Дзержинський, Луначарський, Кіров, Куйбишев, Свердлов, Люксембург, Урицький, Котовський, Щорс, Артем, Крупська, Калінін, Пархоменко, Горький, Фрунзе, Островський та інші.

У 1995 році було проведено опитування мешканців вул. Рози Люксембург щодо перейменування її на вул. Богдана Хмельницького. З 33 опитаних позитивно відповіли 16 осіб, негативно — 7, решта не висловила певної думки або були байдужими.

На кінець 1990–х питання полягає в тому, наскільки назви вулиць відповідають потребам становлення Української держави та національно–культурного відродження нашого народу. Наприклад, вулиця 25 Жовтня, названа за старим стилем жовтневого перевороту у Петрограді 1917 року, стала називатися як 25 років Жовтня, що відповідає року нацистської окупації 1942 року.

Перелік вулиць м. Берислав

Стара назва — Нова назва

1. вулиця 1 Травня — вулиця Героїв України;
2. вулиця 25 років Жовтня — вулиця Введенська;
3. вулиця Артема — вулиця Шкільна;
4. вулиця Бєлгородська — вулиця Соборна;
5. вулиця Будьонного — вулиця Затишна;
6. вулиця Ворошилова — вулиця Володимирська;
7. вулиця Гагаріна — вулиця Івана Сірка;
8. вулиця Дзержинського — вулиця Сковороди;
9. вулиця Енгельса — вулиця Кримська;
10. вулиця К. Цеткін — вулиця Різдвяна;
11. вулиця Калініна — вулиця Леоніда Бикова;
12. вулиця Карла Маркса — вулиця Паркова;
13. вулиця Кірова — вулиця Кобзаря;
14. вулиця Колгоспна — вулиця Котляревського;
15. вулиця Комарова — вулиця Василя Стуса;
16. вулиця Комінтерна — вулиця Ярослава Мудрого;
17. вулиця Комсомольська — вулиця Славна;
18. вулиця Котовського — вулиця Чумацька;
19. вулиця Крупської — вулиця Солов'їна;
20. вулиця Куйбишева — вулиця Захисників Вітчизни;
21. вулиця Латиських стрільців — вулиця Січових стрільців;
22. вулиця Леніна — вулиця Центральна;
23. вулиця Ленінградська — вулиця Михайла Горіккера;
24. вулиця Луначарського — вулиця Успенська;
25. вулиця Максима Горького — вулиця Павла Скоропадського;
26. вулиця Мануйленко — вулиця Грушевського;
27. вулиця Матросова — вулиця Таванська;
28. вулиця Некрасова — вулиця Миколи Братана;
29. вулиця Овражна — вулиця М. Коцюбинського;
30. вулиця Островського — вулиця Студентська;
31. вулиця Пархоменко — вулиця Пархоменко;
32. вулиця Піонерська — вулиця Вишнева;
33. вулиця Пушкіна — вулиця Г. Гардимана;
34. вулиця Р. Люксембург — вулиця Воскресенська;
35. вулиця Радгоспна — вулиця Скіфська;
36. вулиця Свердлова — вулиця Дружби;
37. вулиця Урицького — вулиця Козацька;
38. вулиця Фрунзе — вулиця Олеся Гончара;
39. вулиця Чапаєва — вулиця Гетьманська;
40. вулиця Червоноармійська — вулиця Кості Гордієнка;
41. вулиця Чкалова — вулиця Івана Мазепи;
42. вулиця Щорса — вулиця Шалімова;
43. провулок Восход — провулок Зарічний;
44. провулок Колгоспний — провулок Покровський;
45. провулок Крупської — провулок Слов'янський;
46. провулок Овражний — провулок Січовий.

Історія

Стародавній період

Первісний період

Історія Бериславщини відома з археологічних досліджень, що були проведені в кінці XIX – початку ХХ ст. Вони включали відкриття археологічних пам’яток та їх розкопки, особливо у 40–50–х роках. Дослідження зосереджувалися на поселеннях та могильниках часів бронзи (II тисячоліття до н.е.) та перших століть нашої ери. У 80–ті роки було виявлено 5 місцезнаходжень, що свідчать про перебування людей на території Бериславщини у ранньому (палеоліті) та середньому (мезоліті) кам’яному віці.

Біля Берислава знаходяться кургани бронзової доби 3–2 тис. до н.е (Бериславські поселення та могильник). За поширеною версією в цій же місцевості існувала давньогрецької колонія Мілетополіс (або ж Ольвіополіс), згадувана Плінієм Молодшим.

Після завершення піку похолодання останньої льодовикової епохи, що мав місце біля 18–20 тисяч років тому, на території наших степів утворилися холодні сухі степи періоду пізньольодовиків’я. Величезні стада первісних бізонів та диких коней пересувалися тут щорічно згідно своїх сезонних циклів, міграції.

У наступну археологічну епоху — в неоліті (новому кам’яному віці) — до мисливства додаються землеробство й скотарство, які наприкінці епохи стають домінуючими. Від палеоліту до неоліту, люди змінювали свої знаряддя праці, від каменю до металу, що підтверджується археологічними знахідками.

У період епохи енеоліту (який для Херсонщини датується часом від кінця першої половини 4 тис. до н.е. по середину 3 тис. до н.е.) — на Херсонщині мешкали племена кількох скотарських археологічних культур — азово–дніпровської, середньостогівської, кемі–обінської, нижньомихайлівської, ранньоямної. Енеолітичні племена розвивали землеробство, скотарство та виготовлення посуду. З початком 1 тис. до н.е., з’явилися перші мідні та бронзові вироби.

У 17–16 ст. до н.е. територія Херсонщини, як і більша частина території України, була заселена племенами культури «багатоваликової кераміки».

Епоха бронзи на Бериславщині була відзначена катакомбною та шнуровою керамікою. Після зникнення Трипілля, з’явилися середньостогівські культури, які згодом об’єдналися з кемі–обинською та ямною культурами. Їхні пам’ятки збереглися в ряді сіл, а антропоморфні стели були знайдені в курганах. Велика стела була виявлена в 1953 році біля Берислава.

Ці культури, що належали до індоєвропейських племен, існували протягом ІІІ–ІІ тис. до н.е. Вони заволоділи Північним Причорномор’ям, проникли в Центральну та Північну Європу, а також досягли Індії. Шнуровики, переважно кочовики, змішалися з трипільцями, які займалися землеробством. Їхній світогляд став войовничим, а головним божеством став бог грому. Потомки цих племен проживали в ряді населених пунктів.

У 15–13 ст. до н.е. Херсонщина перебувала у зоні співіснування двох культур — зрубної та сабатинівської. У XVI–XII ст. до н.е. населення зрубної культури зайняло всю територію. Вони вели осілий спосіб життя, займалися землеробством і скотарством. Їхня кераміка мала форму банки, орнаментована хрестами, прямокутниками, свастиками та схематичними зображеннями тварин. На Херсонщині зрубна культура поділялася на сабатинівську і білозерську. На Бериславщині відомі курганні поховання. Сабатинівці та білозерці залишили скарби бронзових виробів і зливків, зокрема бериславський скарб 1925 року, що складався з 7 сокир, 7 серпів і 42 бронзових злитків вагою 24 кг.

Бронзоливарну справу розвивали металургійні центри біля Берислава. Зростання кількості зброї та дорогих виробів свідчить про майнову нерівність. Символи влади, такі як булава та бойова сокира–молот, знайдені в Дрімайлівці, Миколаївці, Одрадокам’янці, Республіканці. Парні поховання свідчать про посилення батьківського права, а шлюб стає патрилокальним.

Наприкінці ІI ст. до н.е. разом з білозерською культурою на Херсонщині закінчується доба бронзи.

На початку І тис. до н.е. відбулися значні зміни в господарстві, культурі та побуті Бериславщини. Замість бронзових знарядь з’явилися залізні. Першими, хто зафіксований в писемних джерелах, були кіммерійці, відомі своїми війнами з Асирією, Урарту, Лідією. Поховання кіммерійців відомі в Львові, Миколаївці, Дрімайлівці, Саблуківці, Червоному Яру.

Таким чином, рубіж століть співпадає з одного боку з переходом носіїв білозерської культури до кочового скотарства, а з іншого боку —початку на Херсонщині залізного віку. Тобто, починається нова епоха, з якою закінчується на Бериславщині історія первісного суспільства.

Період кочівників

Скіфська доба на Бериславщині відома могилами та городищами. Існують дві версії формування скіфської держави, пов’язані з високим рівнем економіки сабатинівців, білозерців і чорноліських племен.

Геродот вважав, що скіфи завжди проживали тут, а скіфи–кочовики були прийдешніми. Вчений В. І. Абаєв стверджує, що пращури скіфів мігрували з Північного Причорномор’я до Інду та Китаю, а потім повернулися.

Скіфи називали себе «сколотами» і жили в укріплених городищах, займаючись землеробством. Вздовж правого берега Дніпра на 380 км зафіксовано 64 поселення і 18 городищ VII–VI ст. до н.е. Залишки городищ знайдені в Республіканці та Миколаївці.

Бериславщина, ймовірно, входила до складу держави скіфів–орачів, які жили біля грецьких міст і вирощували хліб для продажу. У скіфський період відбувалися битви, зокрема, похід перського царя Дарія в 513 р. до н.е. Кургани вождів свідчать про міцність скіфської держави.

Сарматські поселення в нижній Бериславщині відомі з першого тисячоліття нової ери. Сліди їх присутності знайдені в Ольгівці, Львові, Чайкиному та Тараса Шевченка. Сармати, відомі як пізні скіфи, були конгломератом різних народів і племен, включаючи фракійців, слов’ян, балтів, готів, гепідів. Вони також відомі як алани, аорси, роксолани.

У ІІІ ст. германське плем’я готів з острова Скандзи поселилося на півдні від Дніпра, в Причорномор’ї, яке вони називали «Ойум» («заливні луки»). Готи об’єднали більшість племен, що жили в Україні, їхні сліди в археології позначені вельбарською та черняхівською культурами. Вони були військовою силою в походах на Римську імперію і швидко захопили Крим. Під керівництвом короля Германаріха готи створили державу, столицею якої був Данпарштад на Нижньому Дніпрі, ймовірно, Берислав.

У 1951–53 рр. археологи В. Бодянський і Є. Махно розкопали городище палацового типу на околиці Берислава. Воно займало 8 га і містило палац, культовий будинок та господарські споруди. Недалеко від городища були виявлені два поселення черняхівського типу і могильник.

Можливою столицею готів було Башмацьке городище в Дніпропетровській області, де археологи виявили велике поселення черняхівців. Подібні городища знайдені у Харківській та Миколаївській областях.

Скандинавські саги згадують про «Скарби незліченні, поселення на Данпрі», що може вказувати на Берислав як резиденцію готських королів. З карти Клавдія Птолемея видно, що Берислав був скіфським містом, а пізніше готським.

У IV ст. готи переправляються через Дунай, а їх місце займають слов’яни. Після антів степовий простір на півдні займають уличі — змішані племена сарматів, гунів і слов’ян. Уличі мали 318 міст, вони населяли територію від Берислава до Інгульця. Археологічні знахідки підтверджують існування городищ і селищ по Дніпру і Бугу у VIII–ХІ ст.

Період Османської імперії

Таванська переправа

Таванська переправа, відома як Казикерменський перевіз або Бериславський чумацький тракт, існувала з доісторичних часів. Вона здійснювалася через Дніпро на острів Тавань, а потім через рукав Дніпра Конку на протилежний берег. До XV ст. генуезькі купці використовували цю переправу для торгівлі з центральною і північною Україною.

Михалон Литвин, дипломат Великого князя Литовського, у своїх записках 1615 р. вказує на значення Таванської переправи як основного шляху для торгівлі з Азією, Персією, Індією, Аравією і Сирією. Він також згадує про митницю, що існувала на переправі, де збирали мито з купців.

З переходом цих земель під владу Кримського ханства перевіз отримав назву Діван–Гечіт або Діван–Гечіді. На мапах XV–XVI ст. Тавань показана як головний пункт києво–кримського торговельного шляху. Французький військовий інженер Гійом–Левассер де Боплан у 1650 р. називає Таванську переправу «найкращою» з–поміж п'яти на Дніпрі.

Таванська переправа була важливим місцем для військових і торговельних суб'єктів Північного Причорномор'я, включаючи українців, поляків, кримських татар, московитів, турків. Існують документальні свідчення про її використання, наприклад, у 1523 році козацькі загони Семена Полозовича і Криштофа Кмитича блокували татарське військо на Тавані протягом тижня.

У 1588 році князь Вишневецький перейшов до Таванської переправи. У 1644 році, під час походу коронного гетьмана Станіслава Конецпольського проти ханату, татари зайняли переправу через Дніпро біля Тавані. У 1695 році татарський загін переправився біля Кизикерменя через Дніпро.

Богдан Хмельницький, готуючись до Визвольної війни, переправлявся через цю переправу, щоб знайти підтримку хана. Після Полтавського погрому 1709 року московські купці домоглися дозволу не заїжджати у Січ, щоб не платити козакам мито. Запорожці знову відібрали право на прибутки від перевозу, і всіх, хто їхав до нього, відсилали насильно у Січ.

Таванська переправа, активно використовувана протягом XVIII ст., була важливим місцем для запорожців після Константинопольського миру 1700 р. Вони влаштували тут свій перевіз, а з 1724 р. тут ходили 4 пороми. Після початку колонізації Південної України Російською імперією, Бериславська переправа була узята на утримання державою.

У 1785 р. було вирішено спорудити кам'яну дорогу з мостами і наплавний міст через Дніпро. Протягом 1810–1811 рр. було розрито гору для полегшення переправи. Згодом, Кримське Соляне правління взяло на себе завідування переправою. У 1822 р. було вирішено назначити площу на горі для зручності перевезення солі з Криму. Згодом виникла ідея збудувати у Бериславі магазини оптового продажу солі і соляні склади.

Бериславська переправа була важливим місцем для транспортування солі з Таврійської губернії. За даними з 1847–1858 років, щорічно переправлялося в середньому 37086 хур із сіллю, 15822 з іншим вантажем, 32563 порожніх хур і 82281 голов худоби.

У 1853 році рух навантажених хур значно ослаб через Кримську війну. У Бериславі займаються перевезенням вантажів 70 приватних поромів, якими, за приватними даними, щорічно перевозилося до 25000 хур з сіллю, 6000 хур з іншим вантажем, 36000 порожніх хур і до 50000 голів різної худоби. Переправа через Дніпро у Бериславі з'єднує Таврійську губернію з правим боком Дніпра і північчю від Кременчука. У другій половині липня наводиться міст, який у половині листопада зазвичай розводиться. Міст складається з плотів (плениць), зроблених з соснових колод, скріплених повздовжніми деревинами і залізними болтами і йоржами. Після розведення мосту, переправа здійснюється на поромах, що піднімають від 30 до 50 хур із сіллю і на дубах, якими перевозяться пошти і подорожні.

Таблиця Час наведення мосту протягом 10 років з 1848 року

Рік	Дата наведення	Дата зняття	Число поромів і суден
1848	11 липня	14 листопада	Поромів 12, дубів 3 і дрібних суден 10.
1849	17 липня	11 листопада	Поромів 10, дубів 3 і човників 5.
1850	17 липня	8 листопада	Поромів 8, дубів 4 і барказів 3.
1851	28 липня	13 листопада	Поромів 8, дубів 3 і барказів 3.
1852	21 серпня	28 листопада	Поромів 9, дубів 3 і барказів 3.
1853	22 липня	Не знімався	Поромів 9, дубів 3 і барказів 3.
1854	25 липня	—	Поромів 9, дубів 4, барказів 3 і човників 9.
1855	26 липня	14 листопада	Поромів 9, дубів 4, барказів 3 і човників 9.
1856	29 липня	21 листопада	Поромів 12, дубів 4, барказів 3 і човників 9.
1857	15 липня	14 листопада	Поромів 12.

Бериславська переправа була важливим транспортним вузлом, де міщани мали до 70 поромів для перевезення вантажів і худоби. У 1856 році з Берислава до Одеси було відправлено вантажі на суму 2 649 крб. на 4 дубах і 14 070 крб. на 6 човнах. Наступного року вантажі на суму 22 851 крб. були відправлені до Херсона на 2 берлинах і 40 дубах. Бериславська пристань була важливою для відправки хліба, насіння і шерсті до Херсона та Одеси. Берлини і дуби, які використовувалися для перевезення вантажів, були побудовані з дубу і сосни. У середині XIX століття існували шляхи з Санкт–Петербурга через ряд міст до Берислава і Сімферополя, а також з Берислава до Катеринослава. Через Берислав часто перевозили арештантські етапи.

Описано значення переправи під час щорічного приходу чумаків. Торгівля Берислава була оригінальною, зосередженою на товарах першої потреби. Це підтримувалося щорічним проходженням понад 200 000 возів чумаків. У минулі часи, через обмеженість казенної переправи, виникали проблеми. Чумаки мали самі вантажити, гребти, йти на жердинах або тягнути гужем. В 1857 році Каховський поміщик М. М. Куликовський замовив в Англії пароплав і запропонував чумакам свої послуги: 30 коп. за навантаженого воза і 25 за порожнього. Це викликало здивування серед місцевих, але чумаки були задоволені швидкістю та ефективністю нового методу переправи.

Поромники пропонували чумакам знижені ціни за переправу, але чумаки віддали перевагу пароплаву. Бериславський міст веде до Каховки, де є важко доланний пісок, особливо для чумаків з сіллю. Поромники скаржилися на Куликовського, власника пароплаву, але отримали відповідь, що можуть будувати власні пароплави. Зараз вони перетворюють свої барки на різні будівлі. Переправа від соляного правління, яка коштує державі багато, знищується. Чумаки тепер знають, що на Дніпрі немає зупинки, і швидко переправляються, роблячи покупки в Каховці. Переправа діяла до побудови Каховської греблі у 1950–х роках.

Головні переправи на Нижньому Дніпрі були розташовані на чумацьких шляхах, включаючи Херсон, Кам'яно–Нікополь та Берислав. З часом, чумацький шлях до Берислава став головним торговельним маршрутом, починаючи з Кременчука і проходячи через Жовті Води, Кривий Ріг, Давидів Брід, Берислав і Каховку, де він з'єднувався з Кримським трактом.

Переправа була облаштована наприкінці XVIII ст., включаючи побудову перевозу, пристані та кам'яних сходів. З 1820 року, після будівництва пристані в Каховці, Бериславсько–Каховська переправа надійно з'єднувала херсонський та таврійський береги Дніпра.

Переправа через Дніпро здійснювалась за допомогою «дубів» — прямокутних плотів, а з 1842 року — через наплавний міст. Під час Кримської війни переправа відіграла важливу роль, перевозячи війська, зброю, провіант, поранених та евакуйованих. У 1856 році для мосту було придбано 17 роз'єднувальних наплавних платформ та 34 берлини для підтримки їх на плаву.

За архівними даними, в середньому щорічно через Бериславську переправу переправлялося 37 тис. возів з сіллю, 16 тис. возів з іншим вантажем, 43,5 тис. порожніх возів, до 82 тис. голів рогатої худоби.

У перші роки земських установ, Херсонське земство виділяло кошти на утримання поштового ялика на Бериславській переправі. Переправа утримувалась за рахунок Російського Товариства Пароплавства та Торгівлі. У 1878 році уряд пропонував передати переправу у відання Херсонського земства, але земство відхилило пропозицію через великі витрати на утримання та переобладнання переправи. У 1880 році була підписана угода про прийняття переправи земством за умови отримання допомоги від Казни.

Херсонське земство придбало складові частини старого наплавного мосту у Катеринославі для Бериславської переправи. Зайвий матеріал, що залишився на переправі, був використаний для інших переправ.

Новий міст на переправі часто ремонтувався через пошкодження наплавних платформ. Міст був єдиним на Нижньому Дніпрі місцем постійної переправи. Через Берислав і Каховку направлялися усі вантажі, відправлені гужем, а також велика кількість забійної худоби для кримських міст. Херсонське земство організувало ветеринарні кордони на переправі та у ярмарковій Каховці.

Через Берислав у Каховку на Нікольський та Покровський ярмарки приїжджали тисячі возів та фургонів з товаром. Каховські ярмарки були найбільшими у Таврійській губернії та другими за величиною на Півдні України після Петропавловського ярмарку у Катеринославі. Наприкінці XIX ст. до Каховки під час ярмарки привозилась велика кількість товарів. Близько 30 тисяч заробітчан з 24 губерній Російської імперії прибували на Нікольський ярмарок у Каховку.

Бериславсько–Каховська переправа діяла безперервно впродовж року. Засоби переправи змінювалися в залежності від сезону. Значення переправи було настільки важливим, що земство не шкодувало коштів на її утримання. У 1893 та 1894 рр. Херсонським земством було витрачено значні кошти на ремонт наплавних платформ і пристані, придбання якорних ланцюгів для мосту, встановлення гасових ліхтарів та замощення дамби.

Херсонське земство з 1884 року стягувало плату за користування переправою, незважаючи на допомогу від уряду. Доходи з переправи зростали щорічно, складаючись з плати за проїзд через міст, переправу на поромі під час повені та розводку мосту для судноплавства.

У 1897 році через міст пройшло значна кількість транспорту, особливо під час ярмарків. Під час повені земство утримувало пороми для перевезення вантажів та пасажирів. Переправа також допомагала місцевим мешканцям, які використовували плавні для випасу худоби та вирощування рослин. Напередодні Першої світової війни було прийнято постанову про реконструкцію мосту, але вона не була здійснена. Переправа мала важливе значення не лише як транспортне сполучення, але й як місце торгових з'їздів.

Фортеця Кизи–Кирмен

Улус Джучі і Литовсько-руське князівство

У XIV сторіччі місцевість набула стратегічного значення завдяки Соколиній переправі через Дніпро. За часів Тохтамиша біля неї була зведена ханська резиденція Догангечіт. Поселення було зруйноване під час війни Тохтамиша з Тамерланом. На початку XV століття князь Вітовт заснував на її місці власну фортецю і митницю, яку на його честь називали «Вітовтовою митницею» (можливо зіграла співзвучність тюркського слова «доган» — «сокіл» і італійського «догана» — «митниця»).

У Х–ХІІ ст. Бериславщина перебувала під впливом тюрських народів: печенігів, половців, татар. Острів біля Берислава назвали Тавань.

Щодо турецько–кримсько–татарської доби, важливо відмовитися від стереотипу про Кримське ханство як ворога українців. Історія взаємовідносин українців та кримсько–татарського народу є складною та неоднозначною. Відомі численні факти дружби, взаємодопомоги та взаємо–підтримки двох народів. Не варто забувати, що ми живемо в одній державі, і немає іншої Батьківщини для українців та кримських татар.

У ХІІ–ХІІІ ст. переправа через Дніпро була у слов’ян–бродників. У 1393 р. хан Тохтамиш побудував переправу на Тавані. У 1398 р. Вітовт збудував на Дніпрі фортецю святого Івана. Після поразки на Ворсклі 1399 р. Вітовт посилив свої позиції на Дніпрі. У 1404 р. він побудував митницю на Таванській переправі. Після смерті Вітовта (1430 р.) татари прибрали його митниці до своїх рук і збудували форпост Кизи–Кермен.

У кінці XV ст. більшість Херсонщини перебувала під владою Кримського ханства. Татари збудували фортеці Тягин, Бургун, Іслам–Кермен на Дніпрі, контролюючи відомий з часів Київської Русі перевіз Таванський. Запорожці, які з’явилися вище за течією, стали загрозою для перевозу.

Після переходу Правобережної України під владу Великого Князівства Литовського у XV ст., князь Вітовт збудував тут митницю. Існує також версія про заснування на о. Тавань фортеці святого Іоанна. У 1492 р. вони напали на турецький корабель біля сучасної Тягинки, що стало першим письмовим свідченням про їхнє існування.

Тягинка, татарське поселення та укріплення, вже існували на той час. Її заснування приписують туркам або генуезцям. Дмитро Яворницький вважав, що фортецю збудовано у 1491 р. і її назва походить від тюркського «тегенек» ― будяк, терник.

Іслам–Кермен, ще одна фортеця, з’явилася близько 1492 р. (або 1505–1506 рр. за деякими джерелами). Її назву можна перекласти з турецької як «Лев» або «Юнак». Ця фортеця, ідентифікована з постскіфським городищем біля с. Любимівка Каховського району, була заснована ханом Шахін–Гіреєм. Вона служила захистом для татарських вояків, які переправлялися через Дніпро.

Ці фортеці залишаються важливими місцями до сьогодні. Вони служать притулком і зручним місцем для переправи. У фортецях є човни і баркаси, а також кілька сараїв і питтєвих будинків. Це є крайній рубіж кримських земель, де зустрічаються хоробрі воїни, які завжди борються з поляками, московітами і бунтівливими козаками.

Козацькі і кримськотатарські часи

Іслам–Кермен був важливим перешкодою для запорожців, що намагалися дістатися до Чорного моря та соляних ям. Козаки регулярно атакували цю фортецю, спокушені можливістю здобути здобич. У 1556–1557 роках Дмитро Вишневецький (Байда) захопив Іслам–Кермен, винищивши населення і вивізши гармати на Січ. Того ж року об’єднані сили московських та запорозьких козаків захопили фортецю, здобувши значну кількість коней та артилерії. Похід 1576 року під проводом отамана Богданка (Богдана Ружинського) був невдалим через передчасний вибух вибухівки у підкопі під стіною.

Від постійних нападів запорожців, мусульмани вирішили побудувати ще одну фортецю напроти Іслам–Кермену через Дніпро, на місці сучасного Берислава. Назва цієї фортеці, Кизи–Кермен, є предметом дискусії серед дослідників. Незважаючи на різні трактування, вважається, що назва фортеці була пов’язана з іменем її засновника ― високого кримського можновладця. Щодо року побудови Кизи–Кермену, думки дослідників розходяться від 1450 до 1665 року. Фортеця часто руйнувалася козаками, а потім відбудовувалася. Згадується, що хан Мухамед–Гірей ІІІ пропонував побудувати низку фортець на обох берегах Дніпра для стримування запорожців.

У XIV столітті хан Тохтамиш–Гєрай заснував фортецю Доган–Гечіди. Після поразки від Тімур–Ленка, фортецю відновив Вітаутас і назвав її Сім Маяків. Зараз від фортеці залишилися лише фрагменти кам’яної кладки.

У XV столітті фортеці на південних кордонах Великого князівства Литовського почали занепадати через адміністративні зміни, зокрема ліквідацію Київського князівства.

Оттоманська Порта, новий завойовник на Півдні, завоювала Молдавське князівство в 1484 році. Султан Баязид ІІ Велі здобув фортецю Аспрокастро, перейменувавши її на Аккерман, та збудував фортецю Газі–Керман на Дніпрі. Фортеці Аккерман та Килія стали убезпеченими від козацьких набігів.

У 1500 році в Османській імперії почалася громадянська війна, яка завершилася зреченням Баязидом ІІ Велі престолу. Козаки здобули фортецю Доган–Гечіт і зрівняли її з землею. Вони контролювали цей плацдарм протягом близько 90 років.

У 1504 р. кримський хан Менглі–Гірей планував збудувати на Тавані велике місто, але цього не сталося. Мрії Вітовта про приєднання Північного Причорномор’я до Литовського князівства не здійснилися.

В 1593 році, після спалення Томаківської Січі, кримські хани відновили контроль над Таванською переправою. У 1596 році хан Газі–Герай відновив фортецю Газі–Керман, але вона знову була зруйнована козаками. Французький військовий інженер Гійом–Левассер де Боплан у своєму «Описі України» вже не згадує про фортецю.

У середині XV століття поселення опинилося під владою Кримського ханства, а в кінці XVI століття — османів, які збудували тут кілька фортець, однією з яких була Кизикермен (Казикермен) для оборони Кримського ханства і Османської імперії від походів запорозьких козаків. У 1695 р. фортецю здобули козацькі полки гетьмана Івана Мазепи. Давня запорозька назва Берислава — Таванська переправа (Таванський Перевоз), що отримала назву від острова Тавань.

У середині XVII ст. турки та кримські татари мали дві фортеці у пониззі Дніпра ― Кизи–Кермен та Іслам–Кермен, а також дві менші ― Тягин і Бургун. Останню збудували близько середини XVI ст. На острові Тавань, що зник наприкінці XIX ст., було споруджено ще два укріплення: Мустріт–Кермен та Мубарак–Кермен.

Основним форпостом у пониззі Дніпра став Кизи–Кермен, керований казикерменським беєм, представником султанського уряду. Він контролював усі інші укріплення.

Навколо фортець проживали рибалки, чабани, купці, ковалі, які при небезпеці ховалися за міцними мурами.

У XVII столітті козаки постійно нападали на дніпровські фортеці. Іслам–Кермен був значно пошкоджений після штурму Ружинським, але відновлений у 1627 році. Наступного року гетьман Михайло Дорошенко захопив його, перебивши всіх мусульман і зруйнувавши фортецю. Під час Визвольної війни проти Польщі, Богдан Хмельницький дозволив відновити фортецю.

Щоб ускладнити козакам прохід водним шляхом, мусульмани між Кизи–Керменом та Іслам–Керменом натягували залізні ланцюги. Запорожці часто обдурювали мусульман, прориваючись через ланцюги. Запорожці ворожили подніпровським городкам, які заважали їм, і закликали знести Кизи–Кермен.

У 1642 році Евлія Челебі відвідав руїни Газі–Кермана. Він та хан Іслам–Герай переправилися через Дніпро, оглянули територію фортеці Доган і визнали її неприступною. Хан висловив думку про необхідність зведення фортеці для захисту від козацьких набігів. Вони відвідали руїни фортечної брами, де Челебі побачив мармурову плиту з написом про заснування фортеці в 1484 році.

На зворотному шляху хан пошкодував про відсутність фортеці на Дніпровій кручі. Запорожці зав’язали бій, внаслідок якого було втрачено багато воїнів і майна.

Незважаючи на руїни Газі–Кермана, Таванська переправа продовжувала функціонувати. У 1648 році нею скористався Богдан Хмельницький для переговорів з ханом Іслам–Гераєм. У 1649 році Османська імперія уклала «морський договір» з Військом Запорозьким, але через війни в Україні, угода не була реалізована. Ідея відновлення фортеці Газі–Керман знову стала актуальною для Оттоманської Порти.

За свідченням Евлія Челебі, у 1665–1666 роках під керівництвом Сулеймана–паші та за наказом Мехмеда–паші Кепрюлю зібралася армія в 150 тисяч воїнів. Фортеця стала неприступною і сильно укріпленою. Сулейман–паша не лише відбудував Газі–Керман, але й розширив його, додавши ще одну лінію оборони. Фортеця має два ряди стін, внутрішню частину з близько 170 будівель, дві брами та велику кількість гармат. Вона розташована на крутому березі Дніпра, як сокіл, що чигає на здобич.

Згідно з Челебі, пізніше у фортеці з’явилися маленькі ятки, шинки, приміщення для бузи, лазня–хамам та заїжджий двір. Мури фортеці прикрашали написи–таріхи, що висловлювали бажання захисту від ворогів. У Херсонському музеї зберігається плита з зображенням битви турка з європейським воїном. Це, ймовірно, молдавська робота, оскільки Газі–Керман будували молдавани та волохи. Плита, можливо, прикрашала одну з будівель фортеці як символ перемоги Османської імперії. Назва фортеці на карті 1764 року ― «Кизил–Керман» ― «Червона фортеця», можливо, через червонувате забарвлення місцевих скель. Існує також версія назви ― «Кадій–Керман», що перекладається як «Суддівська фортеця».

У 1660 році запорожці захопили фортецю Ослам, порубали частину мешканців і взяли інших у полон.

У 1667 році 300 січовиків напали на Аслам–городок, побили близько 50 мусульман і захопили багато стад корів, овець, коней.

У 1670 році Іван Сірко не зміг взяти Кизи–Кермен через відсутність великих гармат.

Падіння фортеці

Запорожці розуміли небезпеку від османської фортеці Газі–Керман. В 1673 році, під час походу на Очаків, вони вступили в бій з залогою фортеці та захопили одного з офіцерів. Кіннота, очолювана Іваном Сірком, зайняла «велике місто».

У 1676 р., коли беєм призначили Муравського, він отримав завдання привести запорожців під владу султана.

У 1678 році великий візир Османської імперії Кара–Мустафа наказав відбудувати й укріпити всі подніпровські фортеці.

В 1678 році, після знищення Чигирина, турки посилили свою присутність у пониззі Дніпра. На островах між Газі–Керманом та Іслам–Керманом з’явилися ще дві фортеці. В 1679 році Іван Сірко почав поход проти турецьких фортець на Таванському перевозі. Запорожці здобули Газі–Керман, Мустрит–Керман та Мубарек–Керман і знищили ворожі залоги. У серпні наступного року Іван Сірко помер, а восени Газі–Керман спіткало епідемія чуми.

Через підпал степу татарами, похід верховного воєводи Василя Голіцина та реєстрових козацьких полків гетьмана Івана Самойловича на Крим так і не розпочався. Запорозький кошовий Филон Лихопой та московський воєвода Григорій Косагов вирушили суднами під Газі–Керман. Бій відбувся в урочищі Карайтебен, козаки взяли гору і повернулися на Січ з трофеями. Бей Газі–Кермана Тімур–шах–мурза пропонував розмін полоненими, але січовики взяли участь у другому кримському поході. Дехто з запорожців спробував вкрасти коней під Газі–Керманом, але потрапили в полон. Юшка Гаврилов після захоплення під Газі–Керманом потрапив в полон, був проданий, втік, був знову впійманий, проданий, втік і знову впійманий. Він пережив багато страждань, але врешті–решт втік і дістався до Амстердаму на голландському кораблі, а потім до російського порту Архангельськ. У мирний час козаки вільно приїжджали до Газі–Кермана для торгівлі.

У 1680 р. морова пошесть в Кизи–Кермені призвела до великої загибелі населення. У 1688 р. у Кизи–Кермені залишилося лише до 1000 осіб.

У 1681 році було заключено Бахчисарайське перемир’я на 20 років, за яким турки й татари зобов’язувалися не відбудовувати міст між Бугом і Дніпром і не будувати нових. На початку 80–х років XVII століття казикерменський бей установив велике мито за користування правобережними лісами, добування солі та рибальство.

17 березня 1681 Василій Михайлов та дяк Микита Зотов прибули до Дніпра, де знаходилися старі та нові турецькі кам’яні городки: Шан–кермень, Кизи–Кермень та інші. Городки були міцно укріплені, з п’ятьма баштами, одними входами та виходами, обладнаними пушками та рушницями. 18 березня 1681 р. вони переправилися через Дніпр на Київську сторону. Біля старого городка Кизи–Кермен було споруджено новий кам’яний городок. Губернатором яких був Ян Муравський, литовський татарин.

Російсько–турецька війна

Кінець XVII століття був періодом Руїни для України, коли країна переживала війни та зубожіння. Обрання Івана Мазепи на посаду гетьмана створило надію на зміни, але його політика була спрямована на збереження зв’язків з Московією. Це викликало незадоволення серед населення, особливо на Запоріжжі.

В період російсько–турецької війни 1686–1700 рр. російські та українські війська провели ряд походів на Південь, під час яких було зведено нові фортеці та захоплено ключові опорні пункти Османської імперії. Це зміцнило обороноздатність Російської та Української держав і створило бази для подальшої експансії. Основними здобутками стали фортеці на нижньому Подніпров’ї, зокрема Кизи–Кермен, відібрані в турків під час Першого Дніпровського походу 1695 р., а також Азов, взятий у 1696 р. З цих плацдармів планувалося продовження воєнних дій з метою виходу до Чорного моря, для чого потрібно було заволодіти ключовими фортецями на його узбережжі — Очаковом та Керчю.

У 1691 році, після серії природних катастроф та епідемій, Петро Іваненко (також відоий як Петрик) прибув на Запоріжжя. Він був обраний писарем Війська Запорізького і почав агітувати за визволення України від Москви. В 1692 році він з’явився у Газі–Кермані з метою встановити зв’язок з Кримським ханством.

У 1692 році Петрик, представник Війська Запорізького, підписав угоду про «вічний мир» з ханським двором у Кизи–Кермені. Він оголосив створення незалежного «Князівства видільного Київського, Чернігівського і усього війська Запорізького Городового і Народу Малороського». Ця угода передбачала захист від Річі Посполитої та Московії, а також дозволяла козакам безкоштовно добувати сіль, рибу та полювати від Дніпра до Бугу.

Союз з татарами був важливим етапом у визвольній боротьбі, адже татари були союзниками Богдана Хмельницького та інших гетьманів. Петрик вірив у свою мету ― визволити Україну, і сподівався, що його дії спричинять загальне повстання. Однак, його дії викликали суперечливі реакції, особливо з боку гетьмана Мазепи та Кочубея.

Петрик–Іваненко, зібравши ватагу козаків, став загрозою Мазепі. Гетьман розіслав листи з ненавистю до Петрика та погрозами його прихильникам.

Перше повстання Петра Іваненка (1692–1693)

У 1692 році Іваненко, заручившись підтримкою кримських татар, розпочав перше повстання проти Мазепи. Він закликав українців до боротьби за незалежність, але не зумів здобути значної підтримки. Мазепа засудив Іваненка як зрадника і самозванця, а також розіслав листи, що описували його як негідного та неосвіченого лідера. Повстання зазнало невдачі, коли кримські татари відступили через внутрішні заворушення в Криму. Іваненко був змушений тікати до Перекопу.

Друге повстання Петра Іваненка (1693–1696)

У 1693 році Іваненко очолив нове повстання, знову заручившись підтримкою кримських татар, використавши зміну ханів у Бахчисараї, щоб увійти в довіру до нового господаря і вирушити у другий похід на Україну. Він закликав запорожців до єднання, але знову не зумів отримати значної підтримки. Повстання зазнало поразки біля Полтави, а Іваненко був змушений тікати. За деякими свідченнями, він був убитий у бою від рук козака Якима Вечірки в 1696 році.

Його роль в українських справах зводиться до нуля. Історики мають різні думки про його особу, але більшість вважає його іграшкою в руках влади. Життя і діяльність Петрика потребують подальшого дослідження.

Війна розпочалася з розвідки боєм. Взимку 1694 року фастівський полковник Семен Палій здійснив рейд під Газі–Керман. Справжні бойові дії розпочалися в 1695 році.

Всеросійські самодержці Іоанн та Петро Олексійовичі вирішили відомстити бусурманам за кривди, вчинені протягом 16 років, і пішли з військами на Азов та Казикермен, а полки Білгородського розряду та слобідсько–українські козаки під проводом ближнього боярина Бориса Шереметьєва та військо гетьмана Івана Мазепи, спільно з запорожцями, мала здобути турецькі «городки» у пониззі Дніпра.

Гетьман Мазепа з козацькими військами рушив у похід на Казикермен, а боярин Шереметов з московськими військами рушив у той же похід. Вони зійшлися біля Переволочної, де переправилися через Дніпро. Після переправи вони рушили до Казикермена, де поставили свої обози.

Облога Кази-Кермена в 1695 році

У 1694 році гетьман Мазепа відверто писав московським «государям» Івану й Петру, що козаки не люблять перемир’я з мусульманами, оскільки, повертаючись з рибних, соляних, мисливських промислів, вони мусили 1/10 частину здобичі віддавати до Кизи–Кермена. З воцарінням у Москві Петра І головним завданням зовнішньої політики було визначено боротьбу за вихід до Чорного моря. На перешкоді цим планам знаходилося Кримське ханство, яке ще з кінця XV ст. стало васалом Османської імперії. Головними форпостами мусульман у Північному Причорномор’ї були фортеці Кизи–Кермен та Азов.

З настанням 1695 р. Петро І переходить до відкритої підготовки до війни. Готується величезна армія, основу якої складали Білгородський, Путивльський та Севський полки. До неї мали пристати українські козаки гетьмана Мазепи та запорізькі козаки, що мали величезний досвід бойових дій у цих краях. Головнокомандувачем цієї армади призначили боярина Бориса Петровича Шереметєва.

У XVII столітті було підготовлено два походи: один, щоб обманути турків і несподівано напасти на Азов, і другий, щоб напасти на Азов з полками «нового строю». Обидва походи були заплановані на літо. У першій половині липня об’єднані українські та компанійські полки пішли на Кизи–Кермен. Після невдалої спроби турків здійснити вилазку, козаки увірвалися у приміські сади і городи. Фортеця була узята у повну облогу.

Цар Петро з московською армією та донськими козаками намагався взяти Азов, але безуспішно.

Військо гетьмана Мазепи складали городові козацькі полки, охотницькі полки та стрілецькі полки, загалом 35 тисяч вояків. «Плавне» військо кошового Максима Самійленка нараховувало 2 тисячі запорожців. З генеральної старшини у поході взяли участь генеральний суддя Сава Прокопович, генеральний обозний Василь Дунін–Борковський, генеральний писар Василь Кочубей, генеральний осавул Іван Ломиковський, генеральний хорунжий Юхим Лизогуб та генеральний бунчужний Іван Скоропадський. 24 липня союзні війська прибули під Газі–Керман.

Гетьман звелів військам ступати під стіни Казикермена, і вони ввійшли в Казикерменські садки й огороди без великого спротиву.

На світанку гетьманські гвардійці–сердюки зайняли передмістя фортеці. Проти них вийшло кількасот яничарів, але їх було відразу ж розбито. Почалася регулярна облога фортеці. Шереметьєв зайняв позиції на північ від мурів, Мазепа — на заході, а запорожці заблокували Газі–Керман з боку Дніпра.

Мазепа переконав Шереметьєва, що необхідно «котити до казикерменських стін, такий широкий і високий вал, щоб ним можна було засипати й казикерменський рів і, порівнявшись зі стінами, легко вломитись у місто». Це викликало страх у обложенців Казикермена, і вони змушені були поклонитися гетьману й боярину Шереметову і віддати місто Казикермен на козацьке ім’я. Після цього війська рушили назад. Гетьман щасливо переправився через Дніпро і прибув у Батурин, а боярин Шереметов відійшов до себе.

30 липня 1695 року сердюки полку Дмитра Чечеля, за допомогою підкопу, зруйнували Південо–західну башту, де знаходився пороховий льох, і разом з козаками Полтавського й Миргородського полків і стрільцями вломилися у місто та розпочали рукопашний бій, що тривав біля п’яти годин.

Після підкопу 30 липня 1695 р. стіна була пошкоджена, а в місті виникла пожежа. Нападники увірвалися у місто, де тривали бої протягом п’яти годин. Захисники фортеці здалися, віддавши ключі від міста. Після здобуття дніпровських фортець вирішили зруйнувати Кизи–Кермен, оскільки для його відбудови та утримання не вистачало ресурсів. Усі будинки були знищені, а міські мури й вежі були висаджені у повітря. Лише у Мустріт–Кермені залишили кілька сотень солдатів та козаків.

18 серпня прийшли вісники від боярина Шереметєва з вісткою про взяття Казикермена. Місто було взято підкопом, узято багато полонених і пожитків. Після п’ятиденної облоги місто було взято. Воєводою в Казикермені був амір–бей і вісім агій.

Бей Кеєнан–мурза відправив свого писаря Шабана для переговорів про капітуляцію. Наступного дня запорожці приймали у свої човни вцілілих захисників та мирних мешканців Газі–Кермана. Здобичі реєстровим та найманим козакам, а також московитам дісталося небагато, але запорожці захопили непогану здобич. Переможцям дісталася ворожа артилерія: Шереметьєву — 14 мідних гармат, Мазепі — 40. Гетьманському війську облога та штурм Газі–Кермана коштував 262 козака вбитими та 372 — пораненими. Мури Газі–Кермана були зруйновані під час штурму, тому Мазепа й Шереметьєв вирішили їх зруйнувати. У Мустрит Кермані залишили 300 стрільців та 600 запорожців. У серпні переможці рушили додому: Шереметьєв ― до Білгорода, Мазепа — до Батурина. На зворотному шляху гетьманське військо втратило чимало коней, а козаки розбіглися по домівках.

Після взяття міста, військо відсвяткувало перемогу, п’ючи за здоров’я царя, боярина, гетьмана та всіх вірних слуг в армії. Московський патріарх Адріан, київський митрополит Варлаам Ясинський, префект колеґіуму Київського братства Стефан Яворський вітали Мазепу та козаків з перемогою..

Підсумовуючи кампанію 1695 р., Петро І зазначив, що взято Казикермен та інші міста, відкрито шлях на Чорне море і Дніпро для військ. Наступного року, під час другого походу на Азов, було використано досвід облоги Кизи–Кермена і фортецю було здобуто.

У Москві Шереметєва вітали як переможця. Його подвиги були відзначені не тільки в Москві, але й за кордоном. Навіть Олександр Пушкін у своїй «Історії Петра І» згадує про ці події.

Облога Таванська

У 1695–1696 роках українсько–московські війська здобули турецькі фортеці в пониззі Дніпра та Азов, завершивши перший етап боротьби за вихід у Чорне море. Другим етапом було плановане здобуття Очакова. Для цього були здійснені другий та третій Дніпровські походи, які передбачали блокаду Очакова з моря та суходолом через нижньодніпровські фортеці.

Боротьба за Таванськ тривала. У 1696 році Дмитро Чечель замінив померлого полковника Ясликовського. Мазепа надіслав до Казикермена залогу під керівництвом Івана Обидовського.

У жовтні 1696 року в Таванську знаходилися ратні люди В. Бухвостова, які мали відбудувати Кизи–Кермен. У грудні запорожцям відправили припаси для участі у війні. Зиму і весну 1697 року в Україні готувалися до походу, під час якого І. Мазепа на власні кошти побудував 50 суден.

В архіві було знайдено 18 недрукованих листів гетьмана Івана Мазепи до російського царя Петра I, які безпосередньо стосуються другого і третього Дніпровських походів, а також 2 листа до царя за 1699 р., пов’язаних з війною проти Османської імперії.

Наприкінці листа Мазепа зазначив, що з Січі вийшло в міста ще два загони запорожців, загальною чисельністю понад 400 осіб. 14 грудня до Москви надійшов гетьманський лист про труднощі з витратами на запорожців, оскільки значні видатки йшли на городові війська. 26 грудня 1697 року в листі до Петра I гетьман повідомив, що в Батурині прийнято царське жалування для запорожців в Тавані: 1500 рублів, 1100 портищ сукна, 125 пищалей. Але запорожці не хотіли повертатися на Запорожжя до весни.

В 1697–1698 рр. українські та російські війська здійснили другий і третій Дніпровські походи, маючи на меті захоплення Очакова, однак ця мета не була досягнута. Контрпоходи з боку Османської імперії не дали змоги росіянам та українцям реалізувати свої завойовницькі плани. Навпаки, намагання турків і татар відбити втрачений плацдарм змусили до спрямування максимуму зусиль на його захист.

17 березня 1697 р. в листі до Петра I Мазепа писав, що кілька сотень козаків Полтавського полку за його наказом ходили під «бусурманські житла». Цим козакам вдалося відігнати багато худоби та захопити 26 «язиків», серед яких одного знатного татарина, під Перекопом, в урочищі Чингарех.

23 квітня 1697 р. гетьман сповіщав, що за царським указом 18 і 19 квітня зустрічався в Сумах з воєводою Яковом Долгоруковим з метою обговорення воєнних справ. На нараді було вирішено виступати в похід, після доставки суден від Брянська до Переволочни та р. Самари. Російські й українські війська планувалося з’єднати на Коломаку чи Орчику, потім іти до Новобогородицька, а звідти суднами по Дніпру рухатися до Чорного моря.

Другий Дніпровський похід було проведено в травні – жовтні 1697 р. Плани передбачали удар по Очакову з суші, а також блокування його з моря, що мало призвести до падіння міста. У перших трьох з віднайдених листів йдеться про підготовку до походу.

25 травня 1697 року було дано указ про плавний похід у лиман для захоплення Очакова. Головнокомандувачем російського війська було призначено Я. Долгорукова, його заступником — С. Неплюєва. Українсько–російське військо попливло від Кічкаса до Січі. На березі Дніпра обоз залишився під охороною лубенського полковника Л. Свічки. Кілька тисяч молодців компанії І. Обідовського та дворян Ю. Четвертинського рушили суходолом понад правим берегом Дніпра до Кизи–Кермену.

22 липня 1697 року українсько–російське військо прибуло до Кизи–Кермену, де вже очікував їх Г. Яковенко із запорожцями. Вирішивши зміцнити фортеці і спостерігати за діями супротивника, командири об’єднаного війська відмовилися від походу в Лиман.

Після відходу головних частин І. Мазепи та Я. Долгорукова до обложених фортець, 23 серпня кошовий отаман Яковенко побачив чотири турецьких кораблі. Атакувавши їх, запорожці захопили одну галеру, а три змусили втікати в Пониззя.

У 1697 році біля Іслам–Кермана з’явився кримський хан, а під Казикерменом — Буджацька та Едисанська орди. Ногайці напали на табір Обидовського. Залога Таванська відбивала ворожі приступи майже місяць. Несподівано до Таванська прорвалися запорожці. Турки розпочали обстріл фортеці.

25 серпня 1697 року турки підпалили порох у підкопах під Таванськ. Ворог був змушений відійти з втратами. Неприятель готувався до нового приступу, але надійшла звістка про те, що на допомогу обложеним йде московська рать та гетьманські козацькі полки. У таборі розпочалася паніка, і турки втекли до Очакова, татари – до Криму. Втрати захисників Таванська становили: сердюцький полк Чечеля — 57 вбитих, 88 поранених; Ніжинський полк — 89 вбитих, 181 поранений; Чернігівський полк — 19 вбитих, 23 поранених; Лубенський полк — 23 вбитих, 31 поранений; Стародубський полк — 17 вбитих, 24 поранені; Славне Військо Запорозьке Низове — 48 вбитих, 78 поранених. Турки, татари й ногайці втратили під Таванськом 3 тисячі вбитими й стільки ж під Кизи–Керменом.

У віднайденому листі гетьмана до царя від 27 серпня 1697 р. коротко викладено перебіг походу від прибуття військ до дніпровських фортець — 25 липня до часу його написання в таборі біля Томаківки. Мазепа акцентував увагу на причинах відходу основних сил та на заходах, здійснених для підтримки обороноздатності фортець. Отже, коли вони з Долгоруковим з військами прибули до Тавані і Кизи–Кермена, одна частина татар і турків почала наступ на містечко Ісламкермен з кримського боку, а інша на Кизи–Кермен з білгородської сторони. Цим ворог завадив планованому продовженню походу. В такій ситуації прибулі війська при старому Таванському містечку зводили нове місто й давали відсіч противнику. Весь час бої були рівними, лише 2 серпня ворог зумів завдати шкоди. Від основних сил було відірвано сто і кілька десятків кінноти. Частина її була знищена, а інша потрапила у полон. Під час цього бою було багато вбито і поранено людей також з боку противника.

Протягом місяця російські та українські війська, займаючись будівництвом і ведучи бої, відчули нестачу продовольства і боєприпасів. Вони сподівалися на припаси, привезені для таванської залоги, але їх було недостатньо. Противник, дізнавшись про втому військ, зменшив інтенсивність обстрілу Шингірея, сподіваючись втягнути їх в тривале протистояння.

В Таванському місті було залишено 5 тис. осіб з обох регіментів і необхідну кількість припасів. Основні сили відійшли на суднах 20 серпня. На 26 серпня вони прибули до обозів в урочищі Томаківка, де також відчували нестачу припасів.

З Тавані кошовий отаман прислав «язика», взятого на Дніпрі. З його розповіді стало зрозуміло, що противник прагнув здобути Таванське місто. Відповідно до цього, воєвода і гетьман послали до Тавані понад 1 тис. виборних людей.

Лист Мазепи від 1 вересня 1697 р. дає уяву про місцезнаходження гетьмана — був написаний від Кодацької пристані. А вже в посланні до царя від 11 вересня.

24 вересня 1697 року на військовій раді в Опішні вирішили надіслати в обложені фортеці двадцяти–тисячне російсько–українське військо. Наказним гетьманом призначався полтавський полковник Іван Іскра, якому підпорядковувалися Полтавський, Ніжинський, Гадяцький, Лубенський і Сердюцький полки. З російського боку скеровувався Сєвський полк Л. Долгорукова і полк генерала П. Гордона. До Січі військо мало рухатися степом, а від Січі до фортець — плавно і похідним табором понад берегом.

Турецько–татарське військо невпинно атакувало фортеці, використовуючи артилерію. Обложені змушені були насипати додатковий вал для захисту від бомб та снарядів. 8 вересня білгородська орда і яничари розпочали загальний штурм Кизи–Кермена, але завдяки допомозі 1000 бійців, відправлених В. Бухвостовим, штурм було зірвано. Після цього турки використали підкопи, але пролом було негайно засипано, і нападники відступили.

Після цього всі сили були спрямовані на штурм Таванська. Під час облоги було вирито глибокі шанці, але загальний штурм 25 вересня 1697 року був відбитий. Після цього обложені спорудили ще одну фортецю.

1 жовтня 1697 року турки знову використали підкопи для штурму, але і він був невдалим. Після цього було наказано насипати вал поряд з фортецею для обстрілу згори. Але коли турецькі розвідники дізналися про наближення 20–тисячного війська І. Іскри і Л. Долгорукова, вони відступили.

14 листопада 1697 року гетьман повідомив Петра I, що 1100 запорожців, які обороняли Тавань, прибули в українські міста на зимівлю і просили проїзд до Москви для отримання царського жалування. Мазепа зазначив, що не може їх розмістити і не наважується пропустити до Москви в такому числі. Він отримав грамоту, що запорожцям, які були в Тавані, мало бути видано 1,5 тис. рублів, але вони заявили, що цього недостатньо. Запорожці погрожували перейти на службу до короля, якщо не отримають належної нагороди. Мазепа вважав, що їх потрібно пропустити до Москви і розмістити по маєтностях старшини, полковників і духовенства.

У 1697 році, після відвоювання крепостей від турків, російське військо забезпечило їх військовими і робочими людьми, припасами та іншими ресурсами. Однак, через пошкодження від військових приступів, було відправлено додаткові ресурси для ремонту та відновлення цих крепостей. Гетман Мазепа, разом з козацьким військом, відправився до Коломака, де він об’єднався з князем Долгоруким. Вони перевірили свої війська і відправили частину їх на застави проти татар. Після того, як турки почали обстріл крепостей, Мазепа відправив додаткові війська на допомогу. Турки робили ужасні приступи до крепості Кизи–Кермен, але козаки відмовилися здати її, незважаючи на обіцянки турків. Після перемоги під Таванськом, Петро І відправився до Голландії, де він влаштував велике свято на честь перемоги.

За даними С. Величка, під час штурму Таванська і Кизи–Кермена турки втратили 6 тисяч осіб. Він також зазначив, що турки покинули фортеці, дізнавшись про наближення російсько–українського війська.

Отже, другий Дніпровський похід, який завершився в жовтні 1697 року, був характеризований зміцненням нижньодніпровських фортець і їх обороною від спроб турецьких та татарських військ вибити звідти російсько–український гарнізон. Незважаючи на значні втрати, українське козацьке військо продовжувало боротьбу проти Османської Порти і Кримського Ханату.

На раді старшини в січні 1698 р. було ухвалено рішення про новий плавний похід на Таванськ і Очаків.

Цар, перебуваючи у Великому посольстві, був невдоволений відходом основних сил від Тавані. 28 січня боярин Тихон Стрешнєв відповів на лист Петра I, у якому було поставлено питання про відступ від Таванська. Стрешнєв зазначив, що відбувся відхід через нестачу припасів.

Лист гетьмана від 4 січня 1698 р. повертає нас до подробиць походу російських та українських військ в 1697 р. Він відповідає на звинувачення в тому, що вони разом з Долгоруковим без причини покинули Шингірей. Мазепа зазначав, що при їх відході містечко було непридатне для оборони, тому вирішили вивести людей з Шингірею, а стіни підірвати.

Таванський воєвода повідомив царю про утримання Кизи–Кермена, де була розміщена залога. Мазепа відповів, що люди в Кизи–Кермені змінювалися під час їхнього перебування там, а після повернення вони з Долгоруковим наказали його утримувати. В Кизи–Кермені були залишені козаки Чернігівського полку, а Бухвостову було наказано додати людей з Тавані при потребі. Воєвода хотів, щоб війська покинули Кизи–Кермен, але українські наказні полковники і сотники не погодилися, тому було прийнято рішення обороняти його. Щодо відновлення стін Кизи–Кермена, це було залишено до царського указу, оскільки для оборони обох міст потрібно багато людей.

Бухвостов повідомив, що війська відійшли, не завершивши будівництва Таванського міста. Мазепа відповів, що місто було побудовано ще при їхньому перебуванні там. Мазепа зазначив, що рішення про відступ було прийнято через нестачу продовольства. Українські полковники повідомили про труднощі з продовольством, про це говорили їх полчани. Гетьман особисто посилав осавулів в полки, які підтвердили, що в полках не вистачає запасів. Російські полковники, які перебували при гетьмані, свідчили, що в їх полках подекуди ще були запаси до 2–х тижнів.

Мазепа зазначив, що у випадку подальшого перебування військ біля містечок довелось би користуватися припасами, залишеними для таванської залоги. Тому було прийнято рішення відійти. Для підтримки залишених сил від Томаківського острова на допомогу Тавані було відправлено частину війська, а також було ініційовано прихід туди запорожців і охочих людей з українських міст.

8 січня 1698 року гетьман повідомив, що наказав виготовити 430 суден, які могли розмістити по 20 осіб з припасами. Але великих суден виготовити не було змоги. Ці 430 човнів було виготовлено в Гетьманщині протягом перших 4–х місяців 1698 року.

Російське керівництво прийняло точку зору Долгорукова й Мазепи. 10 лютого 1698 р. до Батурина було послане царське жалування гетьману, генеральній старшині й полковникам. В інструкції царським посланцям, котрі його везли, було зазначено, що рішення про відхід, прийняте спільно з Долгоруковим, оцінювалося позитивно, бо завдяки цьому були збережені як російські, так і українські війська, схвалювалися також гетьманські заходи щодо охорони прикордонних міст.

Не суперечить версії гетьмана щодо причин відходу військ і свідчення Григорія Грабянки, який зображує події так: внаслідок нападу турецьких військ Долгорукий та Мазепа мусили відмовитися від планів походу на Очаків, зосередившись на тому, «як би самим від турків вирватись, та як у містах такі залоги поставити, щоб їх не взяв ворог. Турки, звичні до морської справи, і тому їх повсякчас більшало: вони підходили з суші та з моря, а у своїх військах уже вийшов хліб та й крім того вони ще не призвичаїлись до морського бою». В таких обставинах воєначальники вирішили залишити в містах залоги з росіян та українців, передавши їм запаси продовольства, а самим відходити. А в Літописі Самовидця зазначено, що гетьман відступив, бо мав мало війська, що не давало змоги протистояти у відкритій битві. Отже, до основної причини, яка пов’язувалася з нестачею припасів, можна додати й інші, які стосуються неможливості відкритого протистояння з переважаючими силами противника й потреби захисту території держави. Врешті, воєначальникам вдалося не тільки утримати завойований плацдарм, завдавши значних втрат ворогу – близько 6 тис. осіб, а й зберегти свої війська, втрати серед яких були незрівнянно меншими. Про це можна судити, знаючи втрати в українських частинах, — 253 вбитих та 425 поранених осіб.

У травні 1698 року українсько–російська армія рушила на південь. Полки Я. Долгорукова, Л. Долгорукова і С. Неплюєва з’єдналися на Коломаку, де прибув гетьман І. Мазепа. Під час нього було укріплено захоплений плацдарм та здійснено розвідувальну виправу до Очакова. Вони рушили до Перекопу, але через пожежі та відсутність паші відійшли назад і стали біля Ісламкермену. Вони вирішили відбудувати і зміцнити Таванськ та Кизи–Кермен. Але, як свідчать донесення воєначальників, надісланий туди наплавний загін Луки і Бориса Долгорукових повернувся ні з чим. Похід корпусу набув розвідувального характеру.

Невдовзі розвідка повідомила, що турецька армія на галерах підійшла до Євпаторії та Очакова. За кілька днів, залишивши флот у Дніпровському лимані, турецько–татарські загони рушили на Корсунь. Надіславши до Таванська Хотмижський солдатський полк, зміцнивши фортечні укріплення, змінивши в них залоги і залишивши припаси, Я. Долгоруков та І. Мазепа перейшли на правий бік Дніпра і понад Інгульцем рушили в зворотний шлях.

Похід у Пониззя Я. Долгорукова та І. Мазепи 1698 року став останньою в XVII столітті спробою оволодіти Очаковом. Їхній поспішний відступ пояснюється тим, що між Туреччиною і державами «Священної ліги» на мирній конференції в Карловицях було досягнуто угоди про перемир’я.

7 червня 1698 року гетьман Мазепа повідомив Петра I про заходи щодо залучення Низового Війська до воєнних дій. Він двічі писав на Січ, закликаючи запорожців до підготовки до походу на Чорне море. Запорожці відповіли лише 6 червня, вимагаючи додаткових коштів для оплати праці майстрів і ковалів, які мали робити судна.

Військовий екзактор прислав до Мазепи волоського купця, який повідомив про дії та наміри «бусурман».

Запорожці влітку взяли участь у воєнних діях. Вони виступили в похід, захопили одне турецьке судно, а потім діяли у лимані спільно з російськими ратними людьми та гетьманськими частинами.

Мазепа зазначав, що він доклав немало зусиль для оборони й укріплення Таванська і Кизи–Кермена, відправивши туди 4 городових полки.

Російські часи

Після російсько-турецької війни приєднане до Росії (1774) місто значно зруйноване.

У 1775—1783 роках Кизикермен був центром Казикерменського повіту. У 1784 році місто отримало нинішню назву.

У 1858 році для міста було створено проєкт герба з екзотичною символікою: в золотому щиті, на чорній горі, — червона кругла вежа, на якій стоїть дівчина в блакитному убранні; у вільному куті щита — герб Херсонської губернії. Герб мав символізувати колишню назву фортеці (османське «Кизикермен» — «Дівоча фортеця»).

Перші визвольні змагання

Телеграма про зречення від влади гетьмана України Павла Скоропадського. м. Київ — м. Берислав. 16 грудня 1918 р.

28 травня 1917 року у місті відбувся мітинг українців.

Голодомор

У міжвоєнний період Берислав мав статус селища міського типу, був адміністративним центром Бериславської селищної ради Бериславського району Одеської області.

У селищі відбувались арешти українців органами ДПУ за розповсюдження чуток про голод. За даними різних джерел у місті під час Голодомору, проведеного радянським урядом у 1932—1933 роках, загинуло близько 10 осіб. Встановлено імена шести. Мартиролог, укладений на підставі свідчень очевидців Голодомору, опублікований у Національній книзі пам'яті України.

Німецька окупація

Берислав був окупований 26 серпня 1941 р. У балках поряд з скотобойнею на півночі міста відбувалися масові розстріли у 1941—1943 рр. (більше 1200 військовополонених та 400 цивільних). Знищення євреїв тривало у вересні-жовтні 1941 р., потім настала черга віськовополонених. Також відбувалися окремі групові розстріли у ближніх селах. Поряд з Бериславом було створено концтабір для військовополонених, який містив близько 4000 ув'язнених. Бургомістром міста був призначений етнічний німець Йосип Йосипович Фальман, колишній бригадир, про якого у населення залишилися переважно добрі спогади. Під час відступу у листопаді 1943 р. німці примусово евакуювали більшість населення, яка повернулася після визволення.

Російське вторгнення в Україну (з 2022)

24 лютого 2022 року місто було окуповане російськими військами, які зайшли зі сторони тимчасово окупованого Криму.

21 березня російські окупаційні війська викрали міського голову міста О. М. Шаповалова та місцевого активіста.

22 березня Херсонська обласна прокуратура почала кримінальне провадження щодо викрадення мера Берислава та місцевого активіста, за фактом порушення законів та звичаїв війни (ч. 1 ст. 438 КК України).

25 березня віцепрем'єр-міністр — міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук, заявила, що О. М. Шаповалова включено до списку полонених і, що Україна наполягає на негайному звільненні.

3 квітня, стало відомо, що мера Берислава О. М. Шаповалова звільнено з полону. Російська влада поставила свого «гауляйтера» Костюка А. М. директора бериславського пед коледжу.

З травня по серпень 2022 року через Берислав в сторону Давидового Броду проліг неофіційний маршрут виїзду українських громадян на підконтрольну Україні територію. Співробітники Школи № 1 Берислава ризикуючи життями допомагали тисячам подорожніх дістатися до підконтрольної Україні території, так як дорога через окупаційні блокпости була довга, небезпечна і складна багато подорожніх переселенців не хотіли на ніч повертатися до дому, але залишатися в автомобілях на ніч окупанти не дозволяли. Тому подорожні ночували на підлозі приміщень школи, а також харчувалися на території школи. Деякі переселенці в невдалих спробах виїхати залишалися на території школи до тижня. Дякуючи цій допомозі тисячам мешканцям Херсона, Білозерки, Чорнобаївки, Комишан, Антонівки, Олешок, Скадовська, Чаплинки, Генічеська та інших населенних пунктів вдалося безпечно дістатися вільної території.

18 липня ЗСУ повідомили про знищення російського складу з боєприпасами в районі тимчасово окупованого Берислава.

29 серпня Сергій Братчук, спікер Одеської ОВА та Володимир Літвінов, голова Бериславської райадміністрації повідомили про влучення у Бериславський машинобудівний завод, на території якого окупаційні війська розмістили свою живу силу разом з технікою та боєприпасами, того ж дня у Бериславі відбувся ще один удар по складу БК окупантів, внаслідок удару уражена місцева Школа № 3.

Станом на 1 листопада 2022 р. населений пункт залишався під окупацією, при цьому знаходячись близько до лінії фронту.

11 листопада 2022 року, під час контрнаступу ЗСУ, після 260 днів окупації, місто було звільнено від російських загарбників.

Після деокупації

Після звільнення місто перебуває під постійним вогнем російських військ зі сторони Каховки.

Вранці, 25 вересня 2023 року, російські окупанти з винищувача Су-34 скинули чотири керовані авіабомби на місто, одна з них влучила по будівлі житлово — експлуатаційної контори, в результаті чого дві цивільні особи загинуло та 2 травмовано, також одна з авіабомб знищила житловий будинок.

Населення

Чисельність наявного населення станом на 1 квітня 2011 року складало 49521 осіб, у тому числі: сільське — 32309 осіб, або 65,2 %, міське — 17212 осіб, або 34,8 %.

Берислав на 2019 рік мав населення 12,4 тис. осіб.

Таблиця зміни чисельності населення

Рік	1897	1959	1970	1979	1989	2001	2016
Чисельність	12 149	10 507	14 587	16 337	17 523	15 455	12 828

Національний склад населення (за результатами перепису 2001 року): українці — 89,4 %, росіяни — 8,7 %, роми — 0,5 %.

Мовний склад

За даними перепису 1897 року:

Мова	Чисельність, осіб	Доля
Українська	8 852	72,86 %
Єврейська (їдиш)	2 639	21,72 %
Російська	524	4,31 %
Інші	134	1,11 %
Разом	12 149	100,00 %

Рідна мова населення за даними перепису 2001 року:

Мова	Чисельність, осіб	Доля
Українська	13 810	89,53 %
Російська	1 559	10,11 %
Інше	56	0,36 %
Разом	15 425	100,00 %

Органи влади

Органи державної влади

Міська влада

Бериславська міська рада, вул. Героїв України, 244;

Бериславська міська державна адміністрація, вул. Героїв України, 244.

Районна влада

Бериславська районна рада, пл. Перемоги, 2;

Бериславська районна державна адміністрація, пл. Перемоги, 2.

Правоохоронні органи

1. Бериславська окружна прокуратура Бериславського району, вул. Героїв України, 223;
2. Бериславське міжрайонне відділення управління служби безпеки України в Херсонській області;
3. Бериславський районний відділ поліції ГУ Національної поліції, вул. Гоголя, 6.

Суд

Бериславський районний суд, вул. Центральна, 249.

Контролюючі органи

Бериславська державна податкова інспекція Головного управління ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі, вул. Героїв України, 234;

Бериславське районне управління юстиції, вул. Центральна, 224.

Економіка

Берислав має розвинуту промисловість: машинобудівний, механічний, масло-сироробний заводи, промкомбінат (виробництво цегли, черепиці та інших будівельних матеріалів), харчокомбінат.

У районі — посіви зернових (головним чином пшениці), виноградарство, розведення м'ясо-молочної худоби, рибальство.

У січні 2018 року, запрацювала перша у місті сонячна електростанція потужністю 8,2 МВт. Більше 30 тис. сонячних модулів генеруватимуть близько 10 МВт*год «чистої» електроенергії у рік.

Промисловість

Енергетика

Бериславське відділення північного регіонального управління розподільних мереж, вул. Кримська, 50;

Бериславська дільниця Новокаховського міжрайонного управління ПАТ «Херсонгаз», пров. Промисловий, 1.

Підприємства

1. ВАТ «Бериславська ПМК–290»;
2. ВАТ «ДАК „Автомобільні дороги України“, вул. Ярослава Мудрого, буд. 80;
3. ЗАТ „Бериславське АТП–16537“, вул. Провулок Садовий, буд. 2;
4. Паливний склад ЗАТ „Херсоноблпаливо“;
5. ПАТ „Арселор Міттал Берислав“;
6. ПАТ „Бериславський елеватор“, вул. Героїв України, буд. 300;
7. ПАТ „Бериславський машинобудівний завод“, вул. Введенська, буд. 73;
8. ТОВ „Бериславбудсервіс“, вул. Губайдуліна, буд. 11А, офіс 2;
9. ТОВ „Берислав–хлібозавод“, вул. Центральна, 474;
10. Трудовий архів Бериславської міської ради, вул. Введенська, буд. 73;
11. Філія „Бериславський райавтодор“ ДП „Херсонський облавтодор“.

Соціальна інфраструктура

Освіта і культура

Берислав має розвинену систему освітніх закладів — дошкільних, шкільних, позашкільних і навіть декілька вишів І–ІІ рівнів акредитації.

Дитячі садки

У місті діє 3 дитсадки:

1. Бериславський заклад дошкільної освіти (ясла–садок) комбінованого типу № 3 Бериславської міської ради, вул. Героїв України, 238;
2. Бериславський заклад дошкільної освіти (ясла–садок) № 4, вул. Введенська, 95а;
3. Бериславський заклад дошкільної освіти (ясла–садок) № 5 Бериславської міської ради, ал. пров. Севастопольський, 1.

Школи Берислава

В місті є два ліцеї і одна філія:

1. Бериславський ліцей № 3 Бериславської міської ради, вулиця Героїв України, 236;
2. Бериславський опорний заклад „Академічний ліцей“ Бериславської міської ради, вулиця Героїв України, 266;
3. Філія Бериславського опорного закладу „Академічний ліцей“ Бериславської міської ради, вул. Херсонська, 163.

Також у місті діє міжшкільний навчально–виробничий комбінат, вул. Героїв України, 227.

Бериславські заклади позашкільної освіти

1. Районна комплексна дитячо–юнацька спортивна школа імені В. К. Сергєєва, вул. Шевченка, 20;
2. Станція юних техніків, вул. Шевченка, 8;
3. Бериславська дитяча школа мистецтв Бериславської міської ради, вул. Гоголя, 1;
4. Комунальна установа „Інклюзивно–ресурсний центр“ Бериславської районної ради, вул. Шкільна, 49;
5. Комунальна установа „Центр професійного розвитку педагогічних працівників“, вул. Героїв України, 213;
6. Центр юнацької та дитячої творчості вул. Героїв України, 205.

Заклади вищої освіти

Вищу освіту в місті можна здобути в:

1. Комунальний заклад „Бериславський медичний коледж“, вул. Героїв України, 173;
2. „Бериславський фаховий педагогічний коледж ім. В. Ф. Беньковського ХДУ“, вул. Слобідська, 45;
3. Бериславський професійний аграрний ліцей, с. Червоний Маяк, вул. Центральна, 22.

Культурні заклади

Будинок культури

Головним закладом культури міста і району є Бериславський центр культури та дозвілля імені Тараса Шевченка БМР, вул. Гоголя 3а.

Бібліотеки

У місті діє декілька бібліотек. Одна з яких Бериславська публічна бібліотека Бериславської міської ради (вул. Героїв України, 264).

Музей

Зберігачем народної пам'яті Бериславщини є Бериславський історичний музей Бериславської міської ради, вул. Воскресенська, 2.

Медичні заклади

Комунальне Некомерційне Підприємство „Бериславська центральна районна лікарня“ Бериславської міської ради, вул. Героїв України, 124;

Комунальне Некомерційне Підприємство „Бериславський центр первинної медико–санітарної допомоги“ Бериславської міської ради, вул. Героїв України, 124.

Транспорт

В місті знаходиться автовокзал, вул. Героїв України, 192.

Місто також має розвинену мережу таксі.

Зв'язок

1. Міське відділення поштового зв'язку м. Берислав Херсонської дирекції Акціонерного товариства „Укрпошта“, вул. Героїв України, 197;
2. Нова Пошта № 1, вул. Шевченка, 23–А;
3. Нова пошта № 2, Молодіжний, вул. Героїв України, 126в;
4. Станційно–лінійна дільниця № 3 м. Берислав РТЦ № 631 м. Каховка Херсонської філії ПАТ „Укртелеком“, вул. Героїв України, 197.

Засоби масової інформації

Газети

Редакція районної газети „Маяк“, вул. Кримська, 50.

Телебачення

ПП „Бериславське Кабельне Телебачення“;

Телеканали

1.  Суспільне Херсон — АТ „НСТУ“;
2. ТРК „KRATU“;
3. ТРК „ВТВ–плюс“;
4. ТРК „Херсон. Плюс“;
5. ТРК „ЯТБ“.

Радіо

1. Суспільне Херсон — АТ „НСТУ“;
2. Радіо „Культура“, частота 91.4 FM;
3. Українське Радіо, частота 95.4 FM;
4. Радіо „Промінь“, частота 98.5 FM;

Інтернет–видання

1. „ХЕРСОН Онлайн“ — суспільно–політичне інтернет–видання;
2. Інтернет–видання МОСТ;
3. Інформаційне видання „Український Південь“;
4. Кавун. Сity;
5. Суспільне Херсон — АТ „НСТУ“;
6. ТОВ Інформаційне агентство „Район ін юа“ — „Район. Берислав“.

Культура Берислава

Монети в Бериславі

Берислав — місто з 500–річною історією, яке переживає різні етапи розвитку. Від фортеці Кизи–Кермен залишились лише сліди, а будівлі XVIII століття можна перерахувати на пальцях. Після дощів земля видає монети, які є свідками минулих часів.

Монети можна розділити на дві групи: до початку XVIII ст. і після 30–х років XVIII ст. Основну частину першої групи складають монети Османської імперії та Кримських ханів. Другий період розвитку фортеці Кизи–Кермен, судячи з монет, розпочався після 1731 р.

З 1700 по 1731 рік політичні події не сприяли заселенню пониззя Дніпра. Після приєднання Криму до Російської імперії Катерина II підписала укази про ліквідацію Січі та заснування міста Берислав.

Велика кількість монет XIX — початку XX ст. свідчить про бурхливий економічний розвиток міста.

Пам'ятки історії та культури

Каплиця братської могили

Пам’ятки історії та культури включають Кам’янську Січ, могилу кошового отамана Костя Гордієнка, Григоріє–Бізюків монастир, залишки фортеці Тягин, братську могилу героїв Кримської війни з меморіальною каплицею, та Свято–Введенську церкву. У 1996 році було встановлено пам’ятний знак на честь здобуття фортеці козаками. У місті також варто відвідати стадіон, де грає ФК «Таврія».

У місті збереглися залишки фортечних мурів XV–XVII ст., унікальна пам’ятка дерев’яного культового зодчества запорозьких козаків — Введенська церква. А неподалік від Берислава — залишки Кам’янської Січі, однієї з останніх в історії українського козацтва. У 1996 р. на місці Кизи–Кермен встановлено пам’ятний знак на честь здобуття фортеці козаками у 1695 р. — дзвін та меморіальний хрест на честь формування Чорноморського (Кубанського) козацького війська в 1784–87 рр.

В центрі Берислава розташований будинок культури, колишній Воскресенський собор.

Для відпочинку в Бериславі є кілька кафе, набережна і парк імені Шевченка, який нещодавно був відновлений і тепер має пішохідну зону, фонтани та дитячий та спортивний майданчики.

Братська могила героїв Кримської війни 1853–1856 рр.

Братська могила героїв Кримської війни 1853–1856 рр. з меморіальною каплицею (виїзд з міста в сторону Великої Олександрівки). У братській могилі на військовому кладовищі знайшли останній притулок 532 солдатів, моряків та козаків. До наших днів збереглися два кам’яні хрести та каплиця, зведена у романському стилі у пам’ять захисників Севастополя.

Кам’янська Січ

Кам’янська Січ, розташована на річці Кам’янка, була важливим адміністративним та військовим центром українського козацтва. Заснована в 1709 році після знищення Чортомлицької Січі, вона служила притулком для козаків, які втекли після Полтавської битви.

Січ була під захистом турецького султана, що забезпечувало захист від нападів імперських військ. Проте в 1711 році, під час правління Петра І, війська Російської імперії напали на Січ, змусивши козаків відступити до Кримського ханства, де вони заснували Олешківську Січ. Після смерті Петра І в 1728 році, козаки повернулися до Кам’янської Січі.

На території Січі було ремісниче передмістя, де козаки займалися гончарством та литтям кольорових металів. Також тут була церква Покрови Пресвятої Богоматері, різні майстерні, курені, шинки та постоялі двори. Кам’янська Січ існувала до 1734 року, коли козаки вийшли з–під протекторату турецького султана.

Сьогодні на місці Кам’янської Січі проводяться археологічні розкопки. Зараз на цій території знаходиться маєток пана Агаркова. Збереглися стайні, винні льохи, басейн, штучний ґрот на схилах Дніпра, а також козацький цвинтар з могилою Костя Гордієнка.

У 2015 році розпочали підготовчі роботи зі створення національного природного парку «Кам’янська Січ». Планується включити до парку близько 8385 га земель водного фонду, 3344,3 га земель сільськогосподарського та 1525,4 га земель лісогосподарського призначення.

Також у Бериславі існує пам'ятник захисникам незалежності України, відкритий у 2016 році.

Дзвін «Казикермен» в Полтавському краєзнавчому музеї

Величний дзвін «Казикермен», що важить близько двох тонн, є центральним експонатом відділу історії Полтавського краєзнавчого музею. Цей дзвін, що раніше використовувався для відліку часу та скликання на молитву, тепер мовчазно стоїть на постаменті.

Історія дзвону

У 1695 році, під час правління царя Петра І, було організовано два походи для здобуття Азовської фортеці. Перший похід не був успішним для царських військ, але друге військо, під командуванням гетьмана Івана Мазепи та боярина Бориса Шереметєва, виконало своє завдання з честю. Це військо було послане у пониззя Дніпра, щоб відволікти татарську орду і не дати їй прийти на допомогу турецьким силам, оточеним у Азові. Після переправи через Дніпро війська вирушили до Казикермена, першої з чотирьох турецьких фортець, і 24 липня підійшли під самий Казикермен. З 25 на 26 липня відбувся перший штурм Казикермена.

Взяття Казикермена

Під час облоги Казикермена були зроблені таємні підкопи, де закладали порох. Вибухи пошкодили стіни фортеці і розбили більшість турецьких гармат. Гетьман Іван Мазепа використав тактику спорудження земляного валу навколо укріплень, щоб засипати фортечний рів і порівнятися зі стінами. 30 липня козаки за допомогою підкопу зірвали наріжну башту і розпочали рукопашний бій. Перед заходом сонця вони зайняли фортецю.

Полтавський полк під командою полковника Павла Герцика брав участь у цих подіях. Після повернення з походу полтавські козаки вирішили відлити великий дзвін для собору Успіння Пресвятої Богородиці в Полтаві як пам’ятку про перемогу. Витрати на відливання взяв на себе полковник Павло Герцик.

Дзвін «Казикермен» довгий час висів на дзвіниці Успенського собору в Полтаві, але у XIX столітті в ньому з’явилася тріщина. У 1864 році про нього згадали в «Полтавських єпархіальних відомостях». У 1876 році його зняли з дзвіниці, а в 1890 році його перелили на московському заводі М. Д. Фінляндського за кошти Тетяни Старицької. Під час переливання було допущено декілька помилок, але було додано нові написи.

У 1930 році дзвін було знято з дзвіниці і відправлено на склад. Після війни його повернули до Полтави і встановили в музеї. У 2004 році до «Казикермена» додали сім нових дзвонів, які були освячені і встановлені в Свято–Успенському соборі в Полтаві.

Характеристика дзвону

Цей дзвін має класичну форму з товстими стінками і гладкою поверхнею. Він прикрашений рельєфними зображеннями та написами, включаючи герб Герциків і зображення Богоматері. Напис на верхній частині вказує, що дзвін був відлитий у 1695 році. Він був виготовлений з допомогою здобутих під час штурму Казикермена гармат та інших металевих речей. Витрати на відливання взяв на себе полковник Павло Герцик. На дзвоні є вірш, автором якого є Іван Величковський, відомий український поет другої половини XVII століття.

Пам’ятники

Президент України Л. Кравчук 19 лютого 1993 р. видав Указ «Про заходи у зв’язку з 60–ми роковинами голодомору в Україні».

У Бериславі, за два місяці до Указу, районна організація «Просвіта» звернулася до місцевої адміністрації з пропозицією вшанувати пам’ять загиблих від голодомору земляків встановленням меморіального знаку на центральному міському кладовищі. Ця ініціатива була підтримана, і того ж року було споруджено пам’ятний камінь. У листопаді 2003 р. там було відкрито пам’ятний хрест «Жертвам голодомору та політичних репресій».

Археологічні пам’ятки Берислава

Місто Берислав має такі археологічні пам’ятки:

1.  Палеонтологічні знахідки;

2.  Багатошарове поселення епохи пізньої бронзи, скіфського періоду;

3.  Могильник черняхівської культури;

4.  Курганний могильник епохи бронзи;

5.  Бериславський скарб бронзових речей;

6.  20 курганів.

Гіпаріонова фауна

У 1951 році під час будівництва Каховської ГЕС було виявлено нове місцезнаходження гіпаріонової фауни у верхньосарматських відкладах. Розкопки проводилися під керівництвом академіка Л. Короткевича та професора І. Г. Підоплічка. Загалом, було розкопано площу у 226 кв.м, де знайдено понад 5000 кісток, що належали 95 особам різних тварин.

За даними академіка Короткевича, костеносний шар являв собою мергель, який знаходився у товщі верхньосарматських відкладів на глибині 10–12 м від поверхні. На основі детального вивчення умов захоронення можна зробити висновки про посилену континентальну переробку морських відкладів, періодичні паводки, що затоплюють рівнини, та динамічну силу потоку, який зносив і замулював кістки.

Захоронення кісткових залишків відбулося у короткий проміжок часу внаслідок масової загибелі тварин при затопленні понижених, прибережних ділянок Сарматського моря. У складі фауни описано два нових види ― палеотрагус і хілотерій. Зроблені висновки про наявність у пізньому сарматі значних площ, часом заболочених з деревною та чагарниковою рослинністю. Наявність у фауні жираф, мастодонтів, хілотерій, велетенських свиней дозволяє вважати, що клімат у той час був тут досить теплий, а в окремих ділянках узбережжя – вологий з досить високими річними температурами. З поступовим похолоданням та аридацією клімату у більшості представників гіпаріонової фауни відбуваються певні морфолого–анатомічні зміни, пов’язані з еволюцією та змінами умов існування. Зокрема, хілотерій змінюється збільшенням загальних розмірів, видовженням кінцівок та пристосуванням їх до пересування по твердішому ґрунту; жирафи ― палеотрагуси ― у напрямі зменшення загальних розмірів, видовження кінцівок, можливо, й шиї, зменшення довжини передкутніх зубів, видовження лицьової частини черепа; трогоцируси ― у напрямі збільшення розмірів, зменшення довжини ряду передкутніх зубів, ускладнення їх та зміни форми рогових стриженів. В результаті вивчення місцезнаходження Бериславської фауни дана тафонімічна характеристика (умови захоронення більшості місцезнаходжень півдня України раніше не були відомі). Крім того, встановлений видовий склад фауни. До останнього часу був відомий лише попередній список. У складі фауни описано два нових види ― палеотрагус і хілотерій, зроблені висновки про наявність у пізньому сарматі, у районі дослідження, значних площ, часом заболочених з деревною та чагарниковою рослинністю.

Данпарштад: Готська столиця

Древнє готське місто Данпарштад, що означає «Дніпрове місто», згадується у трьох скандинавських сагах «Херварасага». Воно асоціюється з історією вождя Хльода, позашлюбного сина готського короля Гейдрика, та його боротьби за спадщину.

Саги також розповідають про помсту двох братів за смерть їхньої сестри, що нагадує леґенду літописця Нестора про Кия, Щека, Хорива та їхню сестру Либідь.

Місце розташування Данпарштаду залишається предметом досліджень. Його спочатку ототожнювали з Києвом, але сучасні історики вказують на ряд інших місць, включаючи Гаврилівське, Козацьке, Любимівське і Зміївське городища.

У 1951 році археологи виявили велике поселення поблизу Берислава, де знайшли залишки кам’яних споруд палацового типу. Це могли бути руїни Данпарштаду або Метрополя.

Якщо врахувати, що столиця Германаріха існувала з 270–го по 375–й роки нової ери, то сучасному Бериславу більше як шістнадцять століть.

Підземелля Берислава

На Забалці (західна частина Берислава) виявлено тунелі, що починалися з глинища. Знаходили старовинні гроші, які називали «миколаївські» або «турецькі», та інші старовинні предмети. Було три тунелі, один з яких виводив у воду. Існував ще один тунель, що йшов у напрямку степу. Старі люди розповідали, що кам’яний міст через балку Кизи–Кермен викладений із каменю стін фортеці. У дворі фортеці був глибокий колодязь, яким користувалися турки.

Турецька культура

У 1929 році, за дорученням Одеської Крайової Комісії, було проведено обстеження решток турецької фортеці Кизи–Кермен в Бериславі. Рештки фортеці представляють собою високий скелястий бугор на Дніпрі, обмежений з трьох боків крутими урвищами. На території фортеці розташоване дворище Лизавети Золотаревської, де збереглися два будинки XIX століття, старий турецький колодязь та рештки старого муру.

Було знайдено сліди підземних ходів, а також масу каміння, скріпленого цементом, що може вказувати на місце прикріплення ланцюгів для блокування руху човнів. Також обстежено рештки фортець Арслан–Ердак на острові, Тавань на Таврицькому березі та Джан–Кермен (сучасна Каховка), яка через зміну річища Дніпра опинилася під водою.

Цікавими для дослідження є також скеля з рештками турецької старовини біля річки Космаха та рештки старих турецьких льохів в районі «Забалка».

Князь Трубецький

У 80–х роках 18 ст. граф Василь Васильович Орлов–Денисов, генерал–ад’ютант Государя Олександра Павловича, виграв у графині Браницької маєток з прилеглою землею, у кількості 18 000 десятин. Він велів побудувати на березі Дніпра дім, казарму, конюшню та господарські будівлі і переселив селян з Рязанської губернії. Назвав він вигране помістя «Козацьке». Управляли маєтком прикажчики, в основному це були німці–колоністи.

Батько Раїси Федорівни, після смерті бабусі, виховувався його тіткою графинею Софією Василівною Толстою. Він займався маєтками і зайнявся великим Козацьким господарством разом з сином старого управляючого ― Адольфом Яковичем Шмідтом.

У 80–х роках 19 ст. було створено основу Козацького господарства. Було збудовано економію, хутори і колодці, розгорнуто посів. Були створені виноградники. Батько Раїси Федорівни часто говорив: «Я ось канву створив, а тобі розшивати прийдеться».

Основні галузі господарства до початку ХХ століття були хліборобство, виноградарство і вівчарство. При закладці виноградників була поставлена метеостанція. Загальні економічні умови ринку у перших роках 20 ст. вимагали від них інтенсифікації хліборобства і збільшення розмірів його. Було прийнято рішення про шестипільну сівозміну з сьомим полем–травою. Люцерна давала 2–3 укоси і з десятини збиралося до 250 пудів.

Церкви Берислава

У кінці XIX ст. в Бериславі діяло чотири храми. Планувалося побудувати ще дві церкви. Місто мало активне духовне життя. Жителі дотримувалися всіх постів, часто сповідалися і приймали Св. Тайни.

Дерев'яна Свято-Введенська церква

Цінна історико-архітектурна пам'ятка у Бериславі — дерев'яна Свято-Введенська церква, заснована у першій половині XVIII ст.

У 1726 році за указом полковника Івана Ларионовича було розпочато будівництво церкви. Для роботи найняли п’ятьох теслів, яким полковник виплатив 30 рублів, забезпечив продовольством та іншими необхідними матеріалами. Також до будівництва залучали 15 гарнізонних робітників та 10 горілок.

В 1782 році, після кримської війни, церква була привезена по Дніпру з фортеці Переволочна, Полтавської губернії, і встановлена в Бериславі біля пристані без жодного цвяха 29 вересня 1784 р. Церква була перенесена в місто двічі, спочатку на центральну площу, а потім після побудови у центрі міста кам’яного Воскресенського собору її ще раз перенесли на нове місце: на пагорб, де вона стоїть і дотепер. У наш час це діючий храм УПЦ МП.

В церкві є чудотворна ікона, яка за легендою має завжди знаходитись тут, а того, хто винесе її за межі храму чекає прокляття для всього роду.

Іконостас церкви вирізьблений у старовинному стилі. Напрестольне Євангеліє, видане у 1697 році за благополуччя царя Петра I, подарував пан Никита Романов у 1700 році. Також є срібряний восьми конечний хрест із зображенням розп’яття та святителя Миколая без додаткових прикрас.

Воскресенська церква

У 1894 році громадяни Берислава зібрали кошти на побудову нового іконостаса Воскресенської церкви. Бериславське Міське Товариство внесло 1000 руб., а купці та поміщики — від 510 до 606 рублів. Цікавим є повідомлення, опубліковане у 1894 році, про висловлення подяки Імператору за врятоване життя Наслідника Цесаревича під час його візиту до Японії. Бериславські міщани влаштували в дворі Введенської церкви ворота з аркою та калитками, а один з них пожертвував гробницю для плащаниці.

Успенська церква

У першій третині XIX століття з 1811—1835 року в Бериславі збудовано Свято–Успенську церкву в стилі класицизму.

У 1855 році при церкві було створено тимчасовий напівшпиталь для допомоги учасникам оборони Севастополя. Пізніше в будівлі церкви розміщувалось педагогічне училище з актовим залом та бібліотекою. У 1970-х роках до будівлі додали котельню. На сьогодні церква частково відреставрована, а педучилище та котельня були ліквідовані.

Історичні документи Успенської церкви

Автобіографія священника Трифона Немчинова

«Народився в Москві 15/IX 1908 р. Отець працював на залізниці і помер від сипного тифу в 1919 р. Закінчив 9–річну школу в 1928 р. і вступив на I курс Природничо–історичний факультет I МГУ в 1930 р. Батьки були релігійними людьми, а вихователем був протоієрей І. Кедров. Після закінчення школи обіцяв йому присвятити життя служінню Церкві. В кінці 1933 р. був засуджений трійкою ОГПУ за ст. 58 параграф 10 і висланий на 3 роки в Сибір. Після повернення в 1936 р. з Сибіру поселився в Калузі. Працював на Лесозаводі, але здоров’я погіршилося і він змушений був покинути роботу. В 1939 р. лікарі порадили йому змінити клімат і він переїхав до родичів в Проскуров. Після початку війни і окупації України німцями був арештований поліцією. Втік і направився до Мелітополя, де був знову затриманий. Зимою 1942 р. вдалося втекти з табору. Після звільнення Дніпра переїхав у Велику Лепетиху, де служив до 10/VI.1945 р. З 14/VI служу в м. Бериславі в Успенській Церкві.»

Лист до єпископа Михаїла

«29/VII отримано вказівку від Бериславської міськради про необхідність відступити приміщення церковного дому, де знаходилася церковна сторожка, дирекції педагогічної школи. Це приміщення було відремонтовано церквою в 1944–45 рр. Постанова місцевої влади про вилучення його у церкви, на наш погляд, є незаконною і просимо Вашого клопотання перед Уповноваженим по справах церкви про його скасування.

Настоятель Церкви священник Трифон Немчинов /підпис/

Церковний староста М. Федотченко /підпис/

29 липня 1946 р.»

Відповідь на запит № 176 від 1/ХІ 46

«Настоятель Успенської Церкви, м. Берислав

10 листопада 1946 р., № 17

На Ваш запит № 176 від 1/ХІ 46 повідомляємо, що церковна сторожка Успенської церкви знаходиться в своєму природному приміщенні в огорожі церкви. Ми вважаємо, що рішення Райвиконкому про передачу всіх природних шкільних приміщень школам в даному випадку непридатне, оскільки церковна сторожка займає не природне шкільне приміщення, а своє власне. Після фронту будівля церковно–приходської школи була повністю зруйнована, але за допомогою церковної громади підвал був відновлений і відремонтований.

Настоятель Церкви священник Трифон Немчинов.»

Лист до Голови Ради Міністрів СРСР Хрущова М. С.

«Успенська церква, Берислав, 20 квітня 1961 р.

До: Голови Ради Міністрів СРСР Хрущов М.С.

Від спільноти віруючих Успенської церкви ми звертаємося з проханням залишити Успенську церкву за нашою общиною. Церква була відремонтована нами в 1945 році, на що було витрачено близько 300 тисяч. Зареєстровано 3000 віруючих.»

Скарга до Президії Верховної Ради Української РСР

«Президії Верховної Ради Української РСР

Скарга

Ми, члени Спільноти віруючих Успенської церкви, просимо скасувати рішення районного виконавчого комітету про закриття храму і залишити його в нашому користуванні.»

Відповідь приймальні виконавчого комітету Херсонської обласної ради депутатів трудящих

«Приймальня виконавчого комітету Херсонської обласної ради депутатів трудящих

Раніше: САДОВНИК Антоніна Семенівна,

Ваша скарга була розглянута. Ваше прохання не може бути задоволена, оскільки вона суперечить рішенню виконавчого комітету Херсонської обласної ради.»

Період Незалежності

У 2005 році територію та будівлю Свято-Успенського храму передано у власність Українській Православній Церкві.

Зусиллями правлячого ієрея, прихожан та благочинників Храм Святого Успіння Пресвятої Богородиці почав підійматися з десятилітніх руїн.

28 серпня 2010 року Владика Іоасаф, єпископ Новокаховський і Генічеський, відправив Божественну літургію в Свято-Успенському храмі міста Берислав. Богослужіння почалось з освячення відновленої частини (приділу) храму на честь преп. Серафима Саровського. Після богослужіння він привітав прихожан та гостей храму з празником Успіння Божої Матері. Владика відзначив, що на землі засвітилася ще одна лампада, яка приведе багатьох до спасіння. Настоятелю храму священику Василію Шпитальному була вручена архієрейську грамоту за його працю та внесок у відродження святилища.

3 вересня 2022 року її було пошкоджено при російському вторгненні в Україну.

1 серпня 2023 року Успенська церква міста Берислав була внесена до списку ЮНЕСКО об'єктів культурної спадщини пошкоджених у причорноморських областях.

Школи Бериславських парафій

Таблиця Школи Бериславських парафій

№	Назва школи	К–сть учнів		Іновірців	Законовчитель
		Хлоп.	Дівч.
1.	Бериславське двокласне парафіальне чоловіче училище	201	0	22	Прот. Іоанн Воскресенський
1.	Бериславське початкове жіноче училище	0	147	27	Св. Василь Клопотовський
2.	Бериславське початкове змішане училище	89	26	0	Св. Василь Голоносов
3.	Бериславське забалківське початкове змішане училище	49	48	0	н/д
4.	Козацьке сільське початкове змішане училище	69	22	4	н/д
5.	Бургунське сільське початкове змішане училище	27	7	0	Св. Самуїл Павлюченко
6.	Дрімайлівське сільське початкове змішане училище	17	11	0	Св. Василь Голоносов
7.	Школа грамоти при Воскресенській церкві	31	15	0	Прот. Іоан Воскресенський
8.	Школа грамоти при Успенській церкві	22	14	0	Св. Євгеній Басанський
9.	Школа грамоти в с. Одро–Кам’янка	24	13	0	Св. Василь Клопотовський
10.	Бериславська однокласна церковно–парафіяльна школа при Введенській школі	30	0	0	Св. Василь Голоносов

Священнослужителі Берислава станом на 1899 р.

Таблиця Священнослужителі Берислава станом на 1899 р.

Храм	Настоятель	Священник	Диякон
Воскресенська	Канд. богослов’я прот. Іоанн Воскресенський	Св. Василь Колопотовський	Дмитро Лисогоров
Успенська	Св. Євгеній Басанський	Григорій Шпаковський	Микола Бартиньов
Введенська	Василь Голоносов
Всіх Святих	Защит. св. Олександр Калюжний

Документальні фільми про Берислав

Список документальних фільмів про Берислав:

1. „Берислав — допомагаємо звільненій Херсонщині!“;
2. „Берислав — місто-привид на Херсонщині: без світла, води, покинуті коти та собаки. Як виживають люди“;
3. „Врятувати людей від голоду в окупації, благодійна кухня Берислав, Херсонщина УГКЦ | Репортаж“;
4. „Найстаріше місто Херсонської області. Хто заснував Берислав?“;
5. „Свято-Успенська Церква у м. Берислав“;
6. „Скидають вибухівку ПРЯМО НА ЛЮДЕЙ“. Як живе Бериславський район? | Новини Приазов'я»;
7. «Херсонщина на вулкані» — документальний фільм Суспільне Культура.

Цікаві факти

Відомо, що ім'я «Берислав» в різний історичний період носили такі судна:

1. Фрегат «Берислав» (1783–1790 рр.) У 1783 р. на Гнилопільській корабельні було закладено 4 фрегати для Чорноморського флоту. У 1786 р. вони були спущені на воду та отримали назви: «Кінбурн», «Берислав», «Фанагорія», «Таганрог». «Берислав» відзначився у битві біля Фідонісі (Зміїний) у 1788 р. Після бою корабель був відправлений на ремонт до Севастополя. У 1790 р. фрегат було списано;
2. Буксирний пароплав «Берислав» (1912–1926 рр.) У 1912 р. на заводі «Наваль» у Миколаєві було побудовано буксирний пароплав «Берислав». Він мав довжину 35,5 м, ширину 8,34 м, 2 котли, потужність машин 267 к.с. Пароплав пережив події 1917–21 рр. і у 1926 р. був перейменований у «Рудзутак»;
3. Суховантажний теплохід «Берислав» (1966–1989 рр.) У 1966 р. на Херсонському суднобудівному заводі було збудовано суховантажний теплохід «Берислав». Він мав довжину 155,7 м, ширину 20,6 м, висоту 9 м, водотоннажність —12 858 т., потужність дизельного двигуна — 8700 к.с. З 1966 по 1989 роки він здійснював перевезення вантажів. У 1989 р. теплохід був списаний.

У 1890 році місто відвідав відомий американський мандрівник Томас Стівенс, про що написав у книзі «Через Росію на мустанзі» (англ. Through Russia on a Mustang).

Галерея

• 
  Меморіальний знак козакам

Люди

• Кучер Володимир Петрович — директор комунального закладу «Бериславський медичний коледж», заслужений працівник освіти України.

Почесні громадяни міста

1. Інна Володимирівна Осипенко–Радомська — українська веслувальниця на байдарках, чемпіонка Олімпійських ігор в Пекіні, срібна медалістка на Олімпійських іграх у Лондоні. Бронзова медалістка Олімпійських ігор в Афінах у складі жіночої четвірки, чемпіонка світу в Познані (Польща) К1 500 метрів. Заслужений майстер спорту;
2. Кардава Север'ян Север'янович — директор КНП «Бериславська ЦРЛ»;
3. Карленко Юрій Павлович — генерал–майор запасу;
4. Колихаєв Ігор Вікторович — колишній депутат Верховної Ради України IX скликання, мер Херсона;
5. Кравченко Микола Олексійович — ветеран органів внутрішніх справ, підполковник;
6. Лляна Мотрона Сидорівна — заслужений вчитель України;
7. Метляєв Василь Кирилович — державний діяч, вчений, ветеран Німецько-радянської війни;
8. Шагун Павло Григорович — ветеран праці Бериславського машинобудівного заводу.

У місті народилися

• Бабич Ісай Якович (1902—1948) — радянський працівник НКВС та МДБ.
• Горіккер Михайло Львович (1895—1955) — генерал-майор, винахідник інженерних протитанкових загороджень «їжак».
• Дмитрук Микола Ілліч (*1961) — Народний депутат України 7-го скликання.
• Забєлін Кирило Валерійович (1992—2015) — старший солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
• Литвинов Олімпій Олімпійович (1905—1990) — український радянський вчений у галузі будівельного виробництва, професор.
• Южда Григорій Григорович (*1956) — український журналіст.

Див. також

• Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Херсонська область)
• Борислав

Джерела

• Паталах О. Відлуння Великого Степу. Історія Північного Причорномор'я в особах. — Херсон: Наддніпряночка, 2009. — 200 с.
• УРЕ

Посилання

• Погода в місті Берислав
• Нариси з історії Бериславщини
• Берислав // Облікова картка на офіційному вебсайті Верховної Ради України.
• Херсонська обласна універсальна наукова бібліотека ім. О. Гончара [Архівовано 7 січня 2015 у Wayback Machine.]
• Банк даних Державної служби статистики України [Архівовано 31 липня 2014 у Wayback Machine.]
• Cities & towns of Ukraine [Архівовано 21 березня 2022 у Wayback Machine.]