Сполох

Спо́лох^[1], наба́т^[2] — сигнал тривоги у випадку якого-небудь нещастя (нападу ворогів, пожежі, поводі). Зазвичай його подавали ударами спеціального дзвона (сполоховий дзвін), для цієї ж мети могли використовувати також церковні дзвони, а також імпровізовані дзвінні пристрої.

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Набат.

Биття на сполох

Для биття на сполох уживався спеціальний сполоховий дзвін, який має особливий тембр, відмінний від тембру інших дзвонів.

Інші способи биття

Імпровізований сполоховий дзвін зі шматка залізної труби (Росія)

Окрім дзвонів, для биття на сполох (зокрема, у випадку пожежі) у сільській місцевості досі застосовуються імпровізовані прилади (по суті — била або клепала). Найбільш відомий — відтинок залізничної рейки 50 см завдовжки і залізний прут, пофарбовані у червоний колір і підвішені поруч на дротах або мотузках (звідси і вираз «бити в рейку»^[3]). Замість рейки уживають також будь-які залізні деталі (відтинки труб тощо). Деяку схожість зі справжнім дзвоном має варіант сучасного «клепала», зроблений з газового балона або великого вогнегасника без дна, споряджений усередині «калаталом» з металевої деталі. Незвичайний вигляд має пожежне клепало, зроблене із залізної обичайки з прикріпленими до нього обабіч залізними кружалами (одне з них має отвір у центрі)^[4], дещо схоже з там-тамом або гонгом. Такі прилади іноді не зовсім правильно зовуть «риндами»^[5]^[6], переносячи на них неточну назву корабельного дзвона — ринда.

Переносне значення

Сполох — тривога, переляк, збентеження або хвилювання, що охопили багатьох.
Бити на сполох — виявляти занепокоєння, тривогу.
Задзвонити на сполох — б'ючи у дзвін, подавати сигнал тривоги у випадку якогось нещастя, якоїсь небезпеки.

Інше

Набатна вежа Московського Кремля

Ще одним традиційним українським виразом для подачі сигналу тривоги дзвоном, окрім «бити на сполох», було «бити у дзвони на ґвалт»: пор. в «Енеїді» І. Котляревського: «На ґвалт у дзвони задзвонили, По улицях в трещотки били, Еней же на ввесь рот кричав: „Хто в бога вірує — рятуйте! Рубай, туши, гаси, лий, куйте!“».
Поряд зі словом «сполох» в українській мові також уживається слово «набат» (переважно в урочистому мовленні), запозичене з російської мови. У Московській державі це слово первісно уживалося щодо великих військових барабанів^[7] (через тюркське посередництво походить від араб. نَوْبَة‎, науба — «варта, чергування» і араб. نَوْبَات‎, наубат — «барабани для биття перед будинками вельможних осіб»)^[8].
Для подачі сигналу про небезпеку в українських землях Московської держави застосовувався так званий «вістовий» дзвін, який уживався у разі небезпеки нападу противника і відрізнявся тембром звучання.
У ніч на 11 грудня 2013 року вперше за вісім століть Київ почув набат Михайлівського Золотоверхого собору. Тоді очікувалось, що правоохоронці проведуть «зачистки» маніфестантів Євромайдану. За дозволом намісника монастиря, дзвонар Іван Сидор розпочав дзвоніння^{[джерело?]}.

У літературі

Двоє якихось проходили поблизу, шарпнули за брезент, думаючи, певне, що в кузові нікого нема, посміялись, постояли біля стовпа, на місці колишньої дзвіниці, де тепер тільки уламок рейки висить. Один чимось ударив по рейці, сказав:
— Який звук нікчемний… Казармений… Звук сірих буднів…

— О. Т. Гончар. «Собор»