Карабаський конфлікт

Карабаський конфлікт
Дата: 1988–1994 (Карабаська війна) 1994–дотепер (прикордонні сутички) Місце: Південний Кавказ Результат: конфлікт продовжується
Сторони
1988–1991 Нагірно-Карабаська АО Вірменська РСР Дашнакцутюн 1991–1994  Нагірно-Карабаська Республіка  Вірменія Угруповування: Єзиди Осетини Постачання зброї:  Росія  Греція	Азербайджан За підтримки:  Туреччина  Пакистан  Ізраїль
Командувачі
Нікол Пашинян Серж Саргсян Сейран Оганян Бако Саакян	Ільхам Алієв
Втрати
28,000–38,000 загиблих (1988—1994) 3,000 загиблих (1994—2009) 320+ загиблих (2010—2016)

Карабаський конфлікт (вірм. Արցախյան գոյամարտ, азерб. Qarabağ müharibəsi) — етнічний конфлікт між вірменами та азербайджанцями, котрий переріс у війну з 1988 р. по 12 травня 1994 р., переважно за контроль над Нагірним Карабахом. Військові сутички не припинилися і після підписання перемир'я.

Передісторія

Територія Нагірного Карабаху в давнину входила в межі албанської провінції Арцах (в часи середньовіччя — феодальне напівзалежне князівство Хачен).

За часів правління азербайджанської династії Сефевідів (1502—1722 рр.) Карабах входив до складу Карабаського беглербегства Сефевідської держави з центром у Гянджі, нагірна частина якого залишалася в руках християнських меліків, а низовини і передгір'я входили в мусульманські ханства.

Після загибелі Надир-шаха і розвалу Іранської держави Каджарів в 1747 році, тодішній глава тюркського племені Джеваншир Панах-хан, син Ібрагім-хана, проголосив себе незалежним ханом Карабаху. Створене Карабахське ханство з центром в заснованій Панах-ханом фортеці Панахабад (місто Шуша) перетворилося в одне з найсильніших ханств Азербайджану.

Карабаське ханство було приєднано до Росії 1805 року. У містечку Кюрекчай неподалік від Гянджі було підписано Кюрекчайський договір про перехід Карабаського ханства під владу Росії, що було згодом закріплено Гюлістанским мирним договором 1813 року.

Після підписання договору було вжито заходів щодо переселення до Карабаху вірмен з Іранського Азербайджану. Керувати організацією переселення було доручено полковнику Лазарєву.

У рапорті головнокомандувачу російською армією на Кавказі графу Паскевичу Посол Російської імперії при дворі Перського шаха Грибоєдов різко критикував виявлену, на його думку, поспішність і некомпетентність влади, що безпосередньо здійснювали переселення:

«Вашій ясновельможності завгодно було дізнатися достовірніше через мене про способи, які були прийняті до переселення Вірмен з Адербейджана, і про нинішнє їх запровадження в наших областях. Лазарєв почитав себе головним побудником цієї еміграції, про що, як вам відомо, він висловлювався досить гласно, але безпідставно, тому що Вірмени жодного поняття не мали про нього, будучи єдино проваджені довірою до Росії і бажанням бути під її законами. Трактат давав їм на це повне право (…) Полк. Лазарєв думав тільки про твір прокламацій, досить недоречних, між іншим, про формування регулярнаго вірменського ополчення, вважаючи навіть включити в коло своїх задумів (…) і самий Карабах і прочия області, що мають своє начальство і де особливої влади віддавна встановлення не могло бути допущено. (…) при розміщенні їх у нас на нових місцях все зроблено безглуздо, недбало і непробачно. Вірмен здебільшого поселено на землях поміщицьких мусульманських. Влітку це ще можна було допустити. Господарі, мусульмани, здебільшого перебували на кочовищах і мало мали приводів спілкуватися з іновірними прибульцями. Не заготовлено лісу і не відведено інших місць для міцного проштовхування переселенців. (…) Переселенці знаходяться самі в тісноті і тіснять мусульман, які все нарікають і ґрунтовно»

Нагірний Карабах, населений переважно вірменами внаслідок послідовної політики російської влади по заселенню краю іранськими поселенцями, на початку XX століття двічі (у 1905—1907 та 1918—1920 рр.) ставав ареною кровопролитного вірмено-азербайджанського конфлікту (детально див. Історія Нагірного Карабаху). У 1921 р. постановою Політбюро ЦК РКП(б) він був включений до складу Азербайджанської РСР зі створенням автономії (НКАО — Нагірно-Карабаська автономна область). Це викликало невдоволення вірмен, що протягом багатьох десятиліть вимагали приєднання НКАО до Вірменії (див. Міацум).

На початку жовтня 1987 року на мітингах у Єревані, присвячених екологічним проблемам, прозвучали вимоги передачі НКАО Вірменії, які згодом повторювалися в численних зверненнях, що прямували на адресу радянського керівництва.

У серпні 1987 в регіоні починається збір підписів серед вірменського населення під зверненням на підтримку вимоги про передачу Карабаху Вірменії. Керівництво Азербайджанської РСР і Компартії Азербайджану, зі свого боку, намагалося задіяти наявні командно-бюрократичні важелі, сподіваючись врегулювати ситуацію.

21 жовтня Гейдара Алієва виводять зі складу Політбюро з поясненням: «за станом здоров'я», що на думку азербайджанської сторони було зроблено з метою послаблення ролі Азербайджану перед запланованим початком конфлікту.

В листопаді 1987 року було здійснено напад на азербайджанців в Кафанському районі Вірменської РСР.

16 листопада 1987 року радник президента СРСР Михайла Горбачова, вірменин Абел Аганбегян, виступаючи в Парижі, висловився на захист приєднання Карабаху до Вірменії.

Післявоєнний період

1994—2000

• 5-6 грудня 1994 — РБРЄ перетворюється в ОБСЄ під час Будапештського саміту. Карабаський миротворчий мандат підтверджено.
• 22 грудня 1994 — Парламент Нагірно-Карабаської Республіки обрав Роберта Кочаряна президентом.
• 6 січня 1995 — Росія стає співголовою Мінської групи ОБСЄ спільно зі Швецією.
• 23 вересня 1996 — Левон Тер-Петросян переобраний президентом на спірних виборах.
• 24 червня 1996 — Кочарян обраний президентом Нагірно-Карабаської Республіки загальним голосуванням.
• 14 лютого 1997 — США прийняті у ролі третьої співголови Мінської групи ОБСЄ.
• 1 вересня 1997 — Аркадій Гукасян обраний президентом Нагірно-Карабаської Республіки.
• 20-24 вересня 1997 — Посередники Мінської групи представляють новий план з мирного врегулювання, згідно з яким «Нагірний Карабах є державним і територіальним утворенням у складі Азербайджану».
• 3 лютого 1998 — Левон Тер-Петросян подав у відставку.
• 30 березня 1998 — Роберт Кочарян обраний президентом Вірменії.
• 11 жовтня 1998 — Гейдар Алієв переобраний президентом Азербайджану.
• Листопад 1998 — нова пропозиція МГ ОБСЄ («спільна держава»). Формулювання статусу НК говорить: «Нагірний Карабах є державним і територіальним утворенням у формі Республіки і утворює спільну державу з Азербайджаном в його міжнародно визнаних кордонах». Вірменія приймає пропозицію, Азербайджан — ні.
• 25 квітня 1999 — Кочарян і Алієв проводять першу двосторонню зустріч у Вашингтоні.
• 27 жовтня 1999 — в результаті збройного нападу на парламент Вірменії групою під керівництвом Наїрі Унаняна вбито Вазгена Саркісяна, Карена Демірчяна і ще шестеро високопоставлених осіб Вірменії.

2000—2016

• 22 березня 2000 — замах на Аркадія Гукасян в Степанакерті. Самвел Бабаян заарештований.
• 4-5 березня 2001 — Алієв і Кочарян знову зустрічаються в Парижі. За твердженнями деяких джерел, що є досить обізнаними, істотність «паризьких» і подальших «кі-вестських» принципів зводилося до приєднання Нагірного Карабаху до Вірменії і торгу навколо статусу транзитного транспортного коридору з «материкового» Азербайджану в Нахічевань через Мегрі. Згодом Азербайджан відкинув цю пропозицію.
• 3-7 квітня 2001 — мирні переговори в Кі-Вест, штат Флорида, США.
• 11 серпня 2002 — Аркадій Гукасян обраний президентом НКР на другий термін.
• 5 березня 2003 — Роберт Кочарян обраний президентом Вірменії на другий термін.
• 15 жовтня 2003 — в Азербайджані відбулися президентські вибори, на яких переміг Ільхам Алієв. Вибори супроводжувалися протестами опозиції, що переросли в масові безлади.
• 19 лютого 2004 — в навчальному закладі НАТО в Будапешті лейтенант ЗС Азербайджану Раміль Сафаров, зарубав сокирою сплячого вірменського військовослужбовця — 26-річного лейтенанта Гургена Маркаряна. Обидва офіцери вивчали англійську мову в рамках програми НАТО «Партнерство заради миру». Суд, який тривав півтора року, визнав провину Сафарова і засудив його до довічного ув'язнення без права на амністію в перші 30 років.
• 25 травня 2005 — в Баку відбулося офіційне відкриття нафтопроводу Баку — Тбілісі — Джейхан.
• 2006 — згідно із заявами офіційних джерел, нова пропозиція МГ ОБСЄ розглядає проведення референдуму для визначення статусу Нагірного Карабаху, і виведення вірменських військ із суміжних з Нагірним Карабахом територій.
• 10 лютого 2006 — в Парижі, в замку Рамбуйє відбулася зустріч за закритими дверима президентів Ільхама Алієва і Роберта Кочаряна. Ніяких домовленостей досягти не вдалося.
• 10 грудня 2006 — загальнонародним референдумом прийнята Конституція НКР.
• 19 липня 2007 — третім президентом НКР обраний Бако Саакян.
• 19 лютого 2008 — третім президентом Вірменії обраний Серж Саркісян. За підсумками виборів пішли семиденні заворушення в Єревані у формі масових протестів проти порушень, що мали під час виборів. У сутичках загинуло щонайменше 8 осіб.
• 4 березня 2008 — на лінії зіткнення вірменських та азербайджанських військ в Мартакертському районі відбулася збройна сутичка, найбільша з моменту укладення перемир'я. Вбито щонайменше 4 військовослужбовців.
• 1 серпня 2008 — американський співголова Мінської групи ОБСЄ розкриває конфіденційні подробиці документа врегулювання нагірно-карабаського конфлікту. Згідно з Метьою Брайзою «Буде проведений референдум, на якому визначаться самі карабасці» і «Жителі Нагірного Карабаху самі вирішать, чи піде республіка під юрисдикцію Азербайджану або отримає незалежність». Офіційний Баку не заперечуючи це, заявляє лише, що референдум в Карабасі можливий через 15 або 20 років.
• 2 листопада 2008 року — в Підмосков'ї президентами Азербайджану, Росії та Вірменії підписано декларацію по Нагірному Карабаху.
• 21 листопада 2009 року Ільхам Алієв погрозився відновити військові дії проти Нагірно-Карабаської Республіки.
• 12 листопада 2014 року Збройні сили Азербайджану збили в районі села Кенгерлі Агдамського району вірменський бойовий вертоліт. Разом з тим, за інформацією вірменської сторони вертоліт належав збройним силам Нагірно-Карабахської Республіки і здійснював навчальний політ вздовж кордону. Внаслідок інциденту загинуло троє членів екіпажу.

Чотириденна війна

1 квітня 2016 року, після отримання Азербайджаном від Росії партії сучасної зброї, збройний конфлікт в районі Нагірного Карабаху поновився (так звана «4-денна війна»), в результаті чого під контроль Азербайджану перейшло за різними оцінками до 20 км² території

2016—2020

• 12 липня 2020 на кордоні Азербайджану та Вірменії почалися нові бойові дії, зафіксовано жертви з обох боків. Азербайджан звинувачує підрозділи вірменських військових в артилерійському обстрілі. Вірменія стверджує, що група азербайджанських солдатів намагалася перетнути кордон на позашляховику, але повернулася на свої позиції після попередження. 16 липня Азербайджан пригрозив Вірменії ракетним ударом по Мецаморській АЕС у випадку, якщо Вірменія вдарить по стратегічних об'єктах Азербайджану. Генсек ООН Стефан Дюжаррік заявив, що повномасштабний конфлікт між Вірменією і Азербайджаном загрожує повномасштабною катастрофою.

Загострення конфлікту

27 вересня 2020 року, зранку, почалося загострення на фронті між Вірменією та Карабахом. Азербайджан стверджує, що його військові позиції та мирні населені пункти були обстріляні вірменами з Карабаху, через що у Баку вирішили почати "широкомасштабну контрнаступальну операцію". Водночас Єреван називає так дії супротивника заздалегідь спланованою провокацією Азербайджану за підтримки Туреччини. Бої почалися по всій лінії фронту в Карабаху. Вірменія оголосила військовий стан і загальну мобілізацію. У Міноборони Азербайджану заявляють, що "на всій протяжності фронту йдуть запеклі бої". Папа римський Франциск закликав лідерів обох країн знайти рішення "не за допомогою сили і зброї, а за допомогою діалогу і переговорів". Цього ж дня Азербайджан вводить частковий військовий стан. З 00:00 28 вересня в Баку, Гянджі, Євлах, Гейгеле і деяких районах буде введена комендантська година. У НАТО заявили, що стурбовані загостренням в Нагірному Карабасі і вважають, що конфлікт не має військового рішення.

28 вересня 2020 року, вірменська сторона повідомила, що Азербайджан нібито втратив близько 200 чоловік. Там не уточнили, скільки з них були вбитими, однак додали, що також нібито було знищено близько 30 одиниць бронетехніки, близько 20 безпілотників й інша техніка. У Міноборони Азербайджану назвали ці дані недостовірними. У відомстві також стверджують, що Вірменія втратила 550 осіб пораненими і убитими, а також десятки одиниць бойової техніки. У Держдепі США, заявили, що сторонам слід негайно припинити бойові дії і повернутися до переговорів. У відомстві вважають, що участь в ескалації зовнішніх сторін буде "вкрай марним і тільки посилить регіональну напруженість".

29 вересня 2020 року, в Єревані заявили, що в результаті боїв в Нагірному Карабасі протягом дня азербайджанська армія втратила 17 танків, 13 безпілотників, а втрати в особовому складі перевищили 500 осіб. Представник міноборони Вірменії повідомив, що за три дні боїв противник нібито втратив 790 чоловік, з них 180 в карвачарском напрямку, де були запеклі бої. За приблизними даними, озвученими вірменською стороною, у противника 1900 поранених. В Єревані також заявили, що вірменські Збройні Сили за три дні вразили 137 танків і інших видів азербайджанської бронетехніки, 72 безпілотники, сім вертольотів і один літак. Водночас в Баку не підтвердили такі величезні втрати армії Азербайджану, а в міністерстві оборони заявили, що позиції вірменської армії - розгромлено. Нібито в результаті артилерійських ударів азербайджанської армії було знищено позиції 1-го батальйону 5-го мотострілецького полку поблизу селища Гасангая Тертерського району і 1-го батальйону 6-го мотострілецького полку збройних сил Вірменії на Талишському напрямку. Окрім цього, влада Вірменії заявила, що турецький винищувач F-16 збив її військовий літак Су-25 в повітряному просторі Вірменії під час виконання військового завдання, в результаті чого загинув пілот. У Міністерстві оборони Азербайджану повідомлення про збитий літак - заперечили, а в управлінні зв’язків з громадськістю адміністрації президента Туреччини, також, не підтвердили.

Див. також

• Азербайджан
• Вірменія
• Абаєв Мірза

Література

• Г. М. Перепелиця. Нагірнокарабахський конфлікт // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4

Посилання

• ArtOfWar. Творчість ветеранів останніх війн. Розділ Карабах. (рос.)
• Втрати цивільного населення під час війни (рос.)

Див. також

• Етнічна територія
• Етнічна межа